Вчора пробіг 21,0975 км (13.1 m.) у Києві – (Nova Poshta Kyiv Half Marathon 2016).  Мав сподівання, що поб’ю свої рекорди, але не завжди все закінчується так, як би хотілося.  Почали бігати.  Відчув енергію.  Відчув свою швідкість.  Минав багатьох людей.  Більшість з яких сиділи, каву пили, але це таке.

Але в якийсь час, ще до половини дороги, мені стало дуже погано і я зрозумів, що не добіжу.  В результаті, більшу половину Труханівського острову не пробіг, а пройшов пішки.  Коли тебе минають багато бігунів, виринає значно неприємне почуття.  Ну, але бодай завершив півмарафон.  Через пів години почав знову бігти, і добіг.  Кінцевий час, звичайно, ніяк не задовольняє – 2:17 з копійками.

Перший момент, який запам’ятався.  Йду пішки, пригнічений.  Чую голос  якогось бігуна, який добігає ліворуч — “Ану, старий.  Ходи.  Давай, давай!”.   Звичайно, що я вдячний за моральну підтримку і за слова заохочення — мене підносить.  З іншого боку, першим інстинктом є образитися на того, що мене старим щойно назвав.  Коли він мене минув, я зрозумів що він на мінімум 10 років старший за мене, і все стало краще.  Через хвилину я знову почав бігти.

Другий момент. Також про старість — якось вже не втечу від цього, коли молодший колега, з яким працюю, старається мене потішити по фейсбуці такими словами:

“Андрію, більшість людей в твоєму віці не те що бігати, а пройти стільки не можуть.  Так що тим не встидатись а гордитись треба.”

От і маємо 🙂

My first “official” run in Ukraine.  My 10k time: 00:52:43  (8:29 min/mile). The “Львівська Десятка“.

Я задоволений. Як на такого старого дядька, як я, це геть не поганий час.

Ось так виглядав старт:

А так я виглядав, коли прибіг до фінішу.  Чуть почав був падати дощ…

I ran the Walker Valley Invitational Half Marathon today, with an official time of 2:07:18 (a 9:43 pace).  A gain of 668 feet.
Rather proud of myself; I’m getting incrementally better (a year and a half ago I ran 2:21:00, a 10:45 pace).

Obviously, this new finish time places me perilously close to the men’s world record time of 0:58:23.

I must be getting into slightly better shape – it was a great feeling not to be wobbly-legged and exhausted upon arrival this time.

So, I unofficially finished my first half-marathon distance this weekend.  The pace was awful – it took me 2:21:00 to run the 13.1 miles, which is a 10:45 minutes/mile average pace.  In my defense, the course was pretty hilly (a gain of 400 feet), and it was my first attempt at such a long distance.  I fell into something like the 25th percentile for my age group.  But hey…. at least I made it.

I must have been around 13 or 14 that summer in Glen Spey when I apparently convinced Орест Галів that we should start running.  I managed to jog at most a tenth of a mile before I was out of breath and had slow to a walk, while Орест continued to run circles around me, and wound up doing about a mile and a half.  That was the only time I tried to run any distance in my life.

Until this year.  Exactly five months ago I began the ritual of the gym.  On my first outing I almost made it to 60 seconds on the treadmill before I was ready to pass out and my legs were throbbing.  Several months later, I've worked my way up to comfortably running for an hour at a stretch, albeit at what should conservatively be described as an octogenarian's pace.  I'm now normally displacing myself 5,2 miles in 60 minutes on the treadmill every two to three days.

Today was the first time since that day in the late 1970s that I decided to give "real" running a try — on the ground rather than on the treadmill.  I've been dreading this because of my conviction that running the dirt must be more difficult than the treadmill.  And because my pace would be embarrassingly feeble compared to the youngsters whose dust I'd be eating.

As it turns out, I was mistaken.  Clearly this rarely happens, but apparently I was due.  I'm fairly proud of myself.  Apparently the pace that works naturally for me is more around a 10:21 mile (about a half of a mph faster than my normal treadmill pace), and I ran 5.8 miles in 60 minutes.  Yeah, I ate some dust, but surprisingly I wasn't close to the slowest one out there.

Not bad for an octogenarian.  I'm still embarrassed, but mainly because I apparently did all this while wearing my reading glasses.

P.S. Kudos to Starbucks.  I timed the ending of my run so that I'd wind up approximately in front of the coffee house, but immediately realized that I had no cash. It turns out that you can pay for your latte and blueberry scone directly from the Android app on your cell phone, which made my day!