Кілька років тому, Святослав Липовецький (якщо ви не читали його історичні книжки, раджу поцікавитися), уважаючи себе поважним режисером класних фільмів, створив ось такий ролик, щоби дати народові нагоду посміятися з мене.  Хоча мені мало б бути трохи встидно, ділюся з вами. Або мали з чого трішечки пореготатися.

У моїй голові відбувається постійна внутрішня боротьба з приводу мого фатально обмеженого словникового запасу українських слів. Я народився і ціле життя прожив у штаті Нью-Йорк. Але півстоліття пізніше, вже рік як живу (half-на-пів) у Львові, і стараюся хоч трішечки удосконалити своє знання мови моїх предків. Для мене українська мова завжди була солов’їною, прекрасною, мелодійною. Насолоджувався тим, що можна нею висловитися такими цікавими і багатовимірними словами і висловами. Ці всі почуття існують попри те, що друзі в країні мого народження наді мною трохи підсміхаються — але я не звертаю уваги. Чомусь я дуже тішуся цією мовою і прагну краще нею розмовляти. Здається, що я з тих, хто розуміє що не тільки математика може бути “beautiful”, але також і мова.

Ми виростали в Штатах у ті древні часи, коли ще далеко було до появи четвертої хвилі емігрантів. Ми, україно-американські діти третьої хвилі, були постійно свідомі того, що нам дуууууууууууже важко висловитися “рідною” мовою. Завжди бракувало в голові відповідних слів. Але нам було весело, і ми могли посміятися самі з себе, коли потрапили зліпити такі шедеври своєї української говірки, як “вийшов на стріту, сів в свою кару, і поїхав до штору через трефік, щоб купити собі шуси”.

Раптово життя змінилося, і я вже повний рік у Львові. Не те, що у Києві – місті, в якому я відносно мало розумію коли до мене звертаються (переважно) цілком чужою для мене мовою. І ще до того, пересічним українцям просто не міститься в голову думка, що може існувати потвора яка розуміє українську, але майже взагалі не понімає по руськи. Але це тема на інший день. Хоча, доречно буде сказати, що в моєму житті закарбувалися в пам’яті пригоди у двох містах, де певні особи поставилися до мене як до вуличної собаки. Перший раз це сталося у столиці Китаю коли я загубився і просив мешканців підказати де можна знайти метро; подібне ж пережив у Києві серед певних російськомовних жителів, які мене “обслуговували” в крамницях чи ресторанах.

Але я геть з’їхав з теми…

У Львові у розмовах я постійно звертаю увагу на нові слова. На нові ідіоми, нові вислови…

Мушу добре прислуховуватися, тоді інколи вдається логічно прийти до висновку про значення незнайомої термінології. І завжди тішуся, коли навчуся якогось нового слова. Правда, в мене пам’ять від дитинства дірава, так що я ледь встигнув запам’ятати, як вже його забув. Почав записувати. Не завжди допомагає.

Але я працюю на львівській ІТ-фірмі (для чайників поясню, що по-нашому це вимовляється “Ай-Ті”). В людей, які працюють в тому ж секторі, існує своя особлива мова. Вона дещо нагадує мені про ту кару і шуси з дитинства – і не дивує, з двох причин. По-перше, клієнти айтішників переважно знаходяться на американському континенті, або в іншій англомовній країні. По-друге, світ комп’ютерів заповнений термінологією, яка швидко розвивається і переважно має англійський корінь.

Інколи прислуховуюся, коли почую незнайоме слово на роботі. Стараюся вхопити вимову слова і зрозуміти його, щоби якось його засвоїти. Але вже давно перестав дивуватися коли, скоріше всього, лампочка засвітиться над головою і усвідомлюю, що це зовсім не нове і не чуже слово. А слово, яке народилося в моїй “другій рідній” мові, я його тепер чую з українським наголосом. Читайте далі – тут я зліпив уривки з довгого переліку робочих імейлів, скайпів, та розмов, які мені найбільш сподобалися. Можливо, що можна б їх оформити цікавіше, але я не хотів додавати вплив своєї фантазії. Подаю такими, як я їх оригінально читав. Двомовні читачі мали б все зрозуміти. А айтішники – без сумніву.

• Зроби, будь ласка, транслейт: …
• Бек-енд дев компілить модуль, деплойить, перезапускає той девайс чи цілий сайт, і тепер клацає на гуї.
• Воно платне, але цього вартує; по суті алл ін ван середовище для побудови і супорту…
• Дуже люблю цей продукт, дуже зручно побудувати реквайрменти, побудувати схему юз кейсів…
• Він буде розшарений з Андрієм…
• Ваш фідбек та рекомендаціі були б дуже доречні.
• І чому ніхто не фолоуапнув?!
• Привіт, пліз едвайз…
• ВІН:  Буде змога джойнутись до нас?
  Я:  Перепрошую, але не зможу.
  ВІН:  Все файн, я просто чекнув.
• Хочу запросити всіх друзів на цей івент – стартаперів, і т.п.
• Імхо – Я вважаю, що фейлити – цілком ок.
• Відповідно, треба завжди все конфірмати…
• Такого апроача я ще не бачив…
• Треба вміти все правильно сетапити…
• У нас є скалабельний процес, але їм треба про це прув…
• Думаю, що ці дядьки вже є партіалі солд тим, що…
• А чому воно ніде не трекається?
• Не переживай, завжди можна такі речі фіксати…
• Але там бракує якогось екшен айтем…
• Внизу драфт листа респонсу клієнтові.
• Я обговорив з тімою і тіма вважає що можна зробити за 2-3 дні.
• Код крутий, але ми їм сорсів не показуватимемо…
• Розумніші ідеї велком.
• Не будемо все за фрі робити…
• …бо цей інший сервіс бас є на багато лайтвейтнішний…
• Я хотів відкрити ісю, але там вже були дві подібні ісі…
• Артем, можеш подивитись мої питання? Чи вони різонабл, чи ні.

На початку я був певний, що мої колеги напевно перейшли на такий суржик несвідомо. Може й не знають, що вони так говорять, бо звикли цілими днями спілкуватися з американськими замовниками. Але з часом зрозумів, що ті ж колеги, які таким балаком розмовляють на роботі, поза офісом говорять цілком нормальною мовою з друзями і в сім’ї.

Вже майже повний рік минув від коли я почав чути цікаву мову у своїх колег-айтішників, і за той час я вже до неї повністю звик. Навіть приїжджаю до Нью-Йорку, і не раз починаю сам так говорити зі своїми друзями. Але завжди швидко спам’ятаюся, коли в них очі нажмурюються і на мене починають кривитися. Або сміятися.
Недавно в новинах почала фігурувати скандальна Панамська фірма Mossack Fonseca, і з уст журналістів можна було почути такі українські слова, як “деофшоризація”. І мені знову нагадалося про це все. То ж подумав – поділюся з вами.

Виходить, що в Європі нема тієї ж стигми, що в Америці, стосовно старого, мертвого коня.  Коли я розказую, що я їв конину, а щей до того сиру конину, це викликає різні скривлені погляди….  але в Україні ніхто не дивувався.  Похвалюся об'єктом нашої дегустації в Києві…

Не можу сказати, що воно було занадто смачненьке, але якось не міг відмовитися від того, щоби спробувати…

Ага, і наступного вечора ми їли конину із салом!

Приходиться тільки писати і думати про харчі (навіть хоч а в Києві цього тижня дійсно відносно мало їм).

Памятаю, що Баба Міка (а сьогодні річниця її смерті) кожгного року на Світий Вечір пекла капустяники.  Ми їх і по сьогоднішний день печемо; вони смачні, але тісто далеко від того, що пекла Баба Міка.  Сьогодні зайшов до крамниці і знайшов капустяники гігантськиого розміру.  Хоч на вигляд трохи інше, але тісто майже точно те, що я пам'ятаю. З'їв цілого, і купив ще одного додому.

Я перелітав транзітом через Рим, фізично перебував в Італії, і (якось?!) цілком забув що саме з цієї країни походять мої улюблені (італійські!) вина.  Іду по коридорі в римському летовищі, і бачу маленьке кафе де можна замовити ось таку тарілочку гарного м'яса, сиру і салати, і (нехотілося повірити!) розливають по склянці Brunello di Montalcino (не треба навіть купувати цілу пляшку!)……  Після обіду, я, звичайно, купив дві пляшки на подарунки в Україні.  Обід і вино… смакота!

Не так страшно саме у нас, як я сподівався після урагану.  Але кругом досить погано…  На роботу казали нам цього тижня навіть не приходити, бо нема світла.    У нас вдоме теж нема світла, нема інтернету ані кабельного телебачення, нема телефону.  Голубці є.  Мобільний працює трохи.  Генератор є і працює, але ми його шпаруємо, бо (виходить) майже неможливо в такий час щоб хтось доставив газ для генератора.  Можливо, що за 2-3 дні привезуть, але ми тільки пускаємо генератор тоді коли потрібно, на всякий випадок.  

Нема що робити, то Оксана наводить порядок у спальні!

По дорогах зараз біля нас не так погано. Декотрі дороги замкнені, бо залило і нема куди об'їжджати.  І дуже багато стовпів або зовсім на землі, або переломлені на половину, або, як цей, виглядають дещо п'яно…

Сам здивувався, наскільки гарно було піти в сад…

Виходяить, що я – чемний хлопчик.  Отримав сьогодні листа.  Цікава зворотна адреса…

Це від святого отця Миколая!  Ось прочитайте його:

А ще, крім листа, в конверті були подарунки!

Це ж мій олюблений чай – Карпатчький.  Якось Миколай дізнався, що в мене брак, і мене нагородив.  Сердечно Тобі, святи отче Миколаю, дякую! 

А вам всім бажаю щасливого і веселого 2011 року!  З наступаючим Різдвом Христовим вас вітаю!

Ця страва вимагає, щоби про неї написати.  Раніше, здається, ніколи свинячих вух не їв…  але вчора прийшлося спробувати цей делікатес.  Якщо чесно, то смак страви непоганий (можна було б ще додати часнику, казали), але текстура мені трохи не сподобалася.  Щось постійно між зубами хрумало, і було чітко зрозуміло, що я гризу щось з хрящі…..

Пояснювали мені, що саме так виготовлена страва є унікально українською, однак також виходить, що вуха свиней їдять різні національності людей…

Заки я від’їду додому…. one of the things that I really liked about Beijing was the food. Sure, there were a few things that decidedly weren’t for my palate (star anise seemed to be the main culprit), but for the most part this was as much an exploratory culinary trip as it was anything else.

Purchasing food from street vendors is a fun experience.  Their food was some of the best I had in this city. From breakfast foods:

to buns and dumplings:

to tasty crepes (we ordered them without the crunchy stuff inside):

 

In restaurants there were also lots of yummy meals.  Peking Duck was a specialty of the city:

Did I mention that after the duck is completely carved, you are presented with the duck’s head on a plate, split in two?…

I had thought that I wouldn’t like the hundred-year eggs (you will want to read about them at the link I added here), but they turned out to be quite delicious!

 

The same cannot be said about the sea cucumber, only because….. I chickened out and didn’t order it.
 

 

On the other hand, cow’s tongue can be quite flavorful if prepared right.  Here it’s with cloves of round garlic.

 

 

Last, but not least, I’m not quite sure how the bamboo ws prepared, but it had a texture that really hit the spot for me:

Dragon fruit was a breakfast staple at the hotel (I didn’t have a good picture, so I borrowed this one from somewhere):

 

There were a hundred other things that I wish I had photographed and remembered…  It’s worth coming here to try everything, even if only once.

Oh, and here’s Tony and myself enjoying a Beijing dinner (Meredith is the photographer, everyone else seems to be hidden):
 

 

The week has gone and it’s time to go home.  I won’t miss the smog and its effect on my respiratory system, but it’s been a much more interesting experience than I had predicted it would be.  I still have many thoughts and observations to write about, and perhaps I’ll do that as I reflect back.  Otherwise, back to the everyday grind…..

There are a number of issues of international importance that have come to my attention in various ways while in Beijing, so this post is dedicated to enumerating a few random thoughts, mainly for my own amusement and entertainment.  If anyone should ever actually come to read this blog, you should probably just skip over this post.

Napkins
I have come to appreciate the dinner napkin – a relatively unnoticed, yet pivotal instrument used in experiencing culinary delights.  At least it is in Pine Bush.  In Beijing, it has been relegated to a position completely lacking status.  If you can get one in a restaurant, it has a remarkable resemblance to the thin, transparent paper product which I use to control the situation when my nose has sprung a sudden leak.  In their defense, the package does say Facial Tissue, so I guess they have the right to tell me to use it to wipe up the noodles that are dangling from my mouth and sliding down my face, but…

Taxi Drivers
I’ve decided that there is a major crisis brewing in Beijing.  Almost without exception, every time we get into a cab at the hotel, we are treated to a 5 minute comedy show.  Mind you, we always arrive with a previously prepared printed sheet from Google Maps.  Our destination is carefully highlighted, and the names of the cross streets are clearly printed. A big star designates the exact location on the map where the object of our interest lies.  And yet….  it generally requires a lengthy discussion involving at least one (but sometimes several) bellman and the cab driver.  Hands are waiving.  Folks are getting excited.   Everyone talks at once, then there’s a moment of silence while everyone peers pensively at the map.  Repeat several times.  

It seems like sometimes even the concierge and the hotel manager are involved (okay, I’m kidding, but it does get pretty absurd).  Are we doing something wrong?  Is map reading a lost art, or is it that I’m missing some very important nuance here?  I think it’s the latter, and I’ve spent the last several days trying to figure it out, but it still isn’t clear to me.  I wonder if, because the city is so large and each street has a name (not a number, like in NYC), it’s hard to know where a place is just by its name?  Or is it that the way we draw our maps is intuitive to the occidental eye, but looks fundamentally wrong to to the oriental one?  There’s something to be learned here.  Really. I will figure this out, and get back to you.

Chicken
For many years I wasn’t a big fan of chicken, but lately I’ve grown to appreciate the big bird.  I like it prepared in a variety of ways.  But again my western preconceived notions fooled me when I began to order chicken in China.  Turns out that the standard way of dismembering a chicken here is to take a cleaver and chop it up into slices about a half inch thick.  Which wouldn’t be a problem for myself personally, if it wasn’t for the fact that the slices contain anything and everything that happen to be in that cross section of the complete chicken.  That means skin, bone, cartilage, gristle, and every other form of dense or elastic connective tissue that holds the bird together.  I’m sure I could get used to eating this way, but it’s so against what I’m accustomed to that I’m having a bit of a hard time adjusting.  Did I mention that organs are invariably mixed into, too?  I’ve learned to identify a few, but there is that one suspicious looking one….

At the restaurant
Last night we went to a restaurant with two young colleagues from Beijing.  We asked them to order for all of us (did I mention that all meals here are family style?  We order a bunch of entrees, and everyone shares them from common dishes.  Good thing my chopstick skills are decent enough to avoid embarrassing myself.  Oh, and ordered dishes always come out in a random, seemingly arbitrary order, so you should never expect that the appetizer will arrive before any other dish).  The prolonged ordering process reminded me of something, but I couldn’t put my finger on it.  A lively discussion went on for a while, occasionally with my New Yorker friend coming into the fray.  The waitress would become involved at various points, then go away only to return shortly and engage again in the steamy debates that were going on (presumably in Mandarin) at the opposite end of the table.  It wasn’t until later that the resemblance to the taxi driver scene became so obvious to me…

Last but not Least
It’s the little things in life which either make your day, or make you nuts.  I know, I know….  I’m anal.   But there are three musical notes that every elevator in Beijing plays when it arrives at every floor.  The same three notes.  In every elevator that I’ve been on.  Which wouldn’t be worthy of mention, except that they happen to be the first three notes of the Sesame Street song.  You know – the Sesame Street Song.  Its the three notes that go along with the words "Sun-ny days…" ?  The song has been in my head every waking moment since I set foot in the hotel elevator the first night.  Is there something wrong with me?

 Ми сьогодні відвідали Великий китайський мур, біля міста Мютан’ю.  Я не пам’ятаю, щоби колись в житті мене так вразила будь яка архитектурна істота….  Мені просто бракує слів щоби описати почуття, які мене захопили, коли ми піднеслися на верх гори, де можна вилізти на мур.  Скільки зусиль пішло в його будову… Скільки людей впродовж століть працювали, щоби збудувати це диво, що тягнеться понад 8,000 км….. Просто неймовірно.  Не можна збагнути цю річ, її не побачивши.  Жодні фотографія і жодне відео не передадуть…

 

We spent the entire day Saturday wandering about town.  We made our way through a number of hutongs, which gave us a glimpse of how some of the city’s inhabitants live.  Seems like the poorer half, by far.  I took a ton of pictures, but it’s hard to get an accurate sense of what they’re like without actually being there.  On a wall of someone’s home along one of them, there was a hand drawn sign (in chalk?). I’d really love to know what it means, because my imagination is all over the place with it…

Update: it was explained to us that the sign says something like "For the safety of your family, be careful with cooking gas, so you don’t burn yourself down".  Hmm.  I prefer the versions my imagination came up with…

Later we happened upon a tea shop.  There’s someone back home for whom I wanted to bring back some good tea, so we spent a considerable amount of time talking to the ladies who sold the tea (and when I say talking, I mostly mean gesturing and hoping for the best).  This lady demonstrated the proper method for brewing tea:

It involved a bazillion steps, warming each of the two pots, then the cups in sequence, rinsing off the leaves, then brewing and pouring.  Well, I make it sound pretty simple, but I’d have to see it a few times to remember the steps int he right order.  It was neat.  I purchased a rather large cake of pu-er tea to bring home as a gift.  No idea how I’ll fit this and the bottle of Great Wall wine in my luggage next week.  Repeat after me: must remember to bring larger suitcase last time…

A group of men were quite enthusiastically and loudly engaged in conversation over a game of….. something.  It involved stones and lines drawn on a square board.  It made me think that I’m missing so many of the nuances of life here, because I don’t know the language and can’t ask questions.  Not being able to read signs doesn’t help much either.

We dined at an eating establishment that was surely not designed for tourists.   Of the hole-in-the-wall variety, it produced food that was rich with a hundred new tastes and flavors that I’ve never tasted before.  I found myself not being able to catalog them all in my mind fast enough to remember them.  On the other hand, I’ve identified a spice that doesn’t agree with me, and I’m going to need to stay away from it, because it stays with me for a long time after I eat it – star anise. 

 I knew food was going to be a problem.  So one of my colleagues isn’t feeling well, so she went to bed early, while the remaining two of us went to dinner.  My eyelids were drooping, so I suggested just eating at the hotel instead of traveling to somewhere, where I might not stay awake long enough to enjoy.

One of the hotel’s restaurants is called Rouge Chinese Restaurant – which is in itself pretty funny, but I figured maybe it’s fusion cuisine or something…  The menu proved to be both interesting and, in the end, disappointing.  Sure, there were no photos of each dish, like we’d seen the other night, but the entree list had definite possibilities.  After a bit of indecision followed by negotiation, we came up with the following choices, to share:

Which was all good.  

Until the excessively polite waitress returned to tell us that they were short on donkey meat this particular evening.    I was taken aback, since everyone knows that if a chinese restaurant is out of donkey meat, well…. they might as well just go out of business.  Right?  But ok, we’re guests in this country and we’re easy going kind of guys, so we cheerfully revisited the menu and ordered something else.

Which was ok.

Until our hostess came back again to apologize, but unfortunately there appears to have been a run on pigeon that particular evening and could we choose something else.

Which was tolerable.

So we ordered the chicken and the duck, and returned to our conversation about…. well, that probably isn’t relevant to this story, so I’ll save it for another bloggy day.  Until…. friendly waitress returns to tell us that the thing about the goose liver tonight is……. they’re slightly out of it.

Which was annoying.

The good news at this point is that of our original menu selections, the last of the four was available.  The ox tongue and tripe both had a very pleasing texture, but for me the taste of whatever they were marinated in was slightly unpleasant.

Did I mention that she came back one last time to ask did we really want the duck?  How about just the chicken?

Which was wonderful. What the heck.

 P.S. – I freely admit that I’m pretty devastated for having missed the chance to try wok-fried donkey… Seriously.

 

Bicycles again.  Тут службовець сніг збирав, тоді з колегами в якусь яму закопували…. Тобто в каналізацію…?  Не розумію для чого…

Чомусь не чути по вулицях української.  Бракує когось, з ким можна б розмовляти – хай імпортують більше українців в китай.

Пам’ятаю, що мав враження про корейців, що вони надзвичайно чемні.  Ніяк це враження не стосується китайців, коли йде про поведінку на вулиці. Тут є один закон:  той, хто більший має перевагу.   Машина тебе переїде, не дивиться чи йде людина чи не йде вона. Ровери тебі теж не вступляться. Хто може пропхатися попри менших завжди пропхається.  Якось дуже несимпатично…

В Пекіну сніг на землі. Якщо в Нью-Йорку він по вулицях лежить і є досить брудний, то в Пекіну він чорний як смола… Тут таке забруднення повітря, що багато людей маски носять. А видно від кольору снігу який брудсідає на землю з того повітря. Не хотів би я постійного його дихати…

Я відчуваюся чужим. Сьогодні тричі люди з мене явно насміхалися. Не певний чи це тому, що я чужинець їм, чи на вигляд їм виглядаю смішним, чи щось я роблю, з чого хочеться їм сміятися, алевідчуття мені неприємне.

Ага, і ще одна.  Метро.  Поїхав я до центру міста в метро.  Поїзд складається з окремих вагонів, але між ними нема закритих дверей, як в інших країнах.  Вагони всі разом скріплені і є прямий перехід з одного в другий.  Коли подивитися з одного кінця поїзду в другий, подібне не кілометровий коридор….. Подивіться, я стою в одному вагоні, а німаю лдей в сусідному – 

After work we walked to a local mall to browse and wake up (much too warm in the office.  Sleep deprivation + too warm = sleeeeeeeeeeep).  On the way we met some interesting sites.   Bicycles seem very popular. At home I park at the Park and Ride in the morning and take public transportation.  This was Beijing’s version of Park and Ride:

Not everyone seems to park their vehicle before going to work.  Some use it to transport, well, pretty much everything…

The food stands that cater to those rushing home are different.  A шашлик stand caters to folks who walk up, eat over the stove, and depart quickly to the subway…

Мені важко стриматися… Food is going to be a problem. The breakfast buffet at the hotel included a salad bar, which made my day…. After that I decided I’d try things that i wouldn’t normally try. One problem is that I don’t always know what the heck I’m eating when I do this. One fried thingy was delicious; it was a long, fried, um… thingy. But it was good. And sweet. And slightly purple. Then I had a "Boiled Egg in Herb Tea" (actually the little sign said "Herd Tea", and I assume they meant "Herb Tea")
 

Lots of fresh fruit.  Dim sum bar- all kids of dumplings. I passed on the western style omelette bar, but did go for the noodle bar. Udon noodles with boiled beef and blanched greens, plu some chile pepper sauce, all in some sort of broth. For boiled beef it had such a rich flavor that I wondered how on earth they had manager to do that. I would have liked to have met the cow that produced this. Yummy! And… drat – I was going to take a photo of it before I ate it, but by the time I got back to the table with it I forgot to. Tomorrow. They also have all sorts of breads, including a really crusty one with a soft dough that I probably could have eaten a few loaves of, but I managed to control myself and limit myself to one slice since I wanted to try everything else. There’s way too much of everything to even try in one day, but fortunately we’re here for another week. Bacon fried rice? Mashed potato with pesto? Not all traditional Chinese fare, but still interesting.

Tipping is not the customary thing in China, apparently (although I have to read up on that, since I’m not sure exactly what the deal is). As a result, the waiter is not coming up to the table every 5 minutes to ask how is everything?" – which is a wonderful thing, as far as I am concerned. but instead of waiting for someone to come to you, you have to remember that you need to call a waitress over when you need something. On the other hand, yesterday at dinner the folks at the restaurant escorted us all the way out of the restaurant, through the large lobby and out onto the street to see us off. At first I wasn’t sure if they were fishing for a tip, but was told that this was just part of the hospitality culture; it was a very nice thing for them to do. Many people speak or understand just enough English to be able to communicate with us foreigners (or else we use hand signals and other gestures). Menus so far have been fantastic because there’s a photograph of every item – I’m told that this is customary everywhere where foreigners ae likely to go. So we just point to items and smile with a silly grin when ordering. Three of us ate quite a lot at a nice restaurant last night for a total of 35 US dollars.

I’m not sure if it’s ok for me to be sitting at the breakfast table with my laptop; when in doubt assume that at hotels frequented by westerners it’s ok to retain western customs. But I hate doing that; I’d rather make the effort to learn and understand the people who are hosting us, so I’ll be better from now on and try to remember everything I want to say instead of whipping out the laptop. It’ll be time to go to work soon, so I guess I’m off…

PS – we started talking about plans for the weekend. I’d like to se the Great Wall of China. And the Forbidden City. And do some shopping for gifts. We’ll see how much we have time for.

Seventeen hours of flying time.  The pods that we lived in for the last 12 hours are pretty neat…

Well over twenty four hours of elapsed time since I left home, when I arrived at the hotel in Beijing on late afternoon. I had expected the second leg of the plane trip to be mostly over the Pacific ocean, from Vancouver to Beijing, but in fact it was apparently over land most of the time – through western Canada, across Alaska and down the eastern coast of Russia to China. On the final hour of travel we flew over a beautiful range of mountains – they had sharp features and angled peaks, looking like they were chiseled out of the earth. I don’t know much about geology, but I was guessing that they must have been formed by glaciers because of their particular shape. You could see roads through the mountains and villages at the foot of many of them. Although my mood was decidedly anything but happy during this particular flight, for a moment of two flying over these particular mountains put me in a romantic mood. And then, just as suddenly as they had appeared, the terrain was replaced by the flatness of a pancake near Beijing itself. Having lived in an area of mildly hilly terrain with low mountains on the horizon all of my adult life, flat plains are not something familiar to my eyes. I could see roads stretching to the horizon – they looked pretty unnatural because of how straight they were. All of the roads I’ve travelled on each day adapt to the terrain they’re on by winding and zig-zagging a fair amount. But these looked like the efforts of careful planning.   Wish I had taken some photos.  Maybe Meredith will share some of hers with me and I’ll come back and post them.

Still in the plane. Descending to Beijing airport. A few features kept repeating them selves. Large rural buildings with red roofs and with blue roofs – peaked roofs, yet pretty flat ones. Along a number of roads, a few hundred feet of trees line either side of the road; yet the trees grow in very regular patterns, indicating that they were arranged and planted with the intention of providing travelers with a pleasant view. Later when we drove from the airport to the city, we passed these some of these groves and commented that they must be the ones that we saw from the air.

If I was flying and looking down on the United States, or even Ukraine, I think I’d have the sense that I could reasonably guess what I was passing over. I can readily recognize farms, towns, suburban residential developments, large shopping malls, and many other artificial features planted on the land by man. As the plane lowered over northern China, I repeatedly saw artificial topography that I couldn’t guess at. A series of farms, and nestled in between them a cluster of large buildings that looked to my eye like they didn’t belong – maybe local governmental centers, or religious institutions, or something else that I couldn’t guess at for the life of me. When we were still fairly high, you could make out little clusters of dwellings, say a couple of hundred… but whereas I’m used to seeing towns and villages organized in haphazard ways and with irregular shapes as seen from above, these looked unexpectedly strange to me. There would be a cluster of homes and roads, tightly packed and regular, and a distinct border to the collection – with no outliers, no random scattering of houses near the edges of that village. Too neat and tidy for what I was used to. Everything pointed to the idea that there was planning and building, and that nothing was left to chance and evolution. I wondered if this was an artifact of China’s central planning? Or was I overanalyzing and seeing something that wasn’t there. More likely I don’t understand enough about life here to be able to interpret what I see. That’ll probably prove to be true of much of what I see over the next week, I suspect.
The airport is about 45 minutes from our hotel, with the 5pm rush hour traffic that we encounter along the way. I see more English language that I expected – I’m told that this is an artifact of the Olympics. Most of the signage I cannot understand, though, and I’m immediately reminded that I’m a foreigner.

I’m stuffy and my sinuses are not doing well – possibly from the smog, I’m told. The hotel is quite nice, and the room is pretty comfortable.

We go out to dinner to strategize over our stay (we have arrived to hear some politically sensitive news involving our company and the Chinese government, and have enough concerns that we discuss whether we should abort our trip and head home; we decide it’s worth sticking around to see whether we can still make the trip work). Rather than the hotel restaurant, we wander across the street o something that we think is a restaurant (lots of brightly lit signs is bold color on the face of the building – the Chinese are not subtle when it comes to get your attention to a commercial concern). Although I’m tired and most brain cells have long ago stopped functioning, I’m really enjoying dinner. The textures in what is vaguely familiar as Hot and Sour soup are amazing to me – nothing at all like the Chinese Restarurant in Pine Bush. We ordered several dishes and shared them, and each one impressed me with rich flavors. I’m going to like eating here, I think. Wish I was in a better mood to enjoy it; maybe sleep will help.

Back to the hotel to get some sleep. But I’m not having luck adjusting to the time difference, it seems. After two and an half hours of sleep, at 3am I decide that I’m going to start writing my thoughts down in this blog.  I’m rambling on too long and nobody will be interested in reading this, but that’s ok because that’s not the point of it.  It feels better to get things out of my head and written into words today.

I’m finding that I have the need to write my thoughts down, and this is a convenient place to do that…