У моїй голові відбувається постійна внутрішня боротьба з приводу мого фатально обмеженого словникового запасу українських слів. Я народився і ціле життя прожив у штаті Нью-Йорк. Але півстоліття пізніше, вже рік як живу (half-на-пів) у Львові, і стараюся хоч трішечки удосконалити своє знання мови моїх предків. Для мене українська мова завжди була солов’їною, прекрасною, мелодійною. Насолоджувався тим, що можна нею висловитися такими цікавими і багатовимірними словами і висловами. Ці всі почуття 
існують попри те, що друзі в країні мого народження наді мною трохи підсміхаються — але я не звертаю уваги. Чомусь я дуже тішуся цією мовою і прагну краще нею розмовляти. Здається, що я з тих, хто розуміє що не тільки математика може бути “beautiful”, але також і мова.
Ми виростали в Штатах у ті древні часи, коли ще далеко було до появи четвертої хвилі емігрантів. Ми, україно-американські діти третьої хвилі, були постійно свідомі того, що нам дуууууууууууже важко висловитися “рідною” мовою. Завжди бракувало в голові відповідних слів. Але нам було весело, і ми могли посміятися самі з себе, коли потрапили зліпити такі шедеври своєї української говірки, як “вийшов на стріту, сів в свою кару, і поїхав до штору через трефік, щоб купити собі шуси”.
Раптово життя змінилося, і я вже повний рік у Львові. Не те, що у Києві – місті, в якому я відносно мало розумію коли до мене звертаються (переважно) цілком чужою для мене мовою. І ще до того, пересічним українцям просто не міститься в голову думка, що може існувати потвора яка розуміє українську, але майже взагалі не понімає по руськи. Але це тема на інший день. Хоча, доречно буде сказати, що в моєму житті закарбувалися в пам’яті пригоди у двох містах, де певні особи поставилися до мене як до вуличної собаки. Перший раз це сталося у столиці Китаю коли я загубився і просив мешканців підказати де можна знайти метро; подібне ж пережив у Києві серед певних російськомовних жителів, які мене “обслуговували” в крамницях чи ресторанах.
Але я геть з’їхав з теми…
У Львові у розмовах я постійно звертаю увагу на нові слова. На нові ідіоми, нові вислови…
Мушу добре прислуховуватися, тоді інколи вдається логічно прийти до висновку про значення незнайомої термінології. І завжди тішуся, коли навчуся якогось нового слова. Правда, в мене пам’ять від дитинства дірава, так що я ледь встигнув запам’ятати, як вже його забув. Почав записувати. Не завжди допомагає.
Але я працюю на львівській ІТ-фірмі (для чайників поясню, що по-нашому це вимовляється “Ай-Ті”). В людей, які працюють в тому ж секторі, існує своя особлива мова. Вона дещо нагадує мені про ту кару і шуси з дитинства – і не дивує, з двох причин. По-перше, клієнти айтішників переважно знаходяться на американському континенті, або в іншій англомовній країні. По-друге, світ комп’ютерів заповнений термінологією, яка швидко розвивається і переважно має англійський корінь.
Інколи прислуховуюся, коли почую незнайоме слово на роботі. Стараюся вхопити вимову слова і зрозуміти його, щоби якось його засвоїти. Але вже давно перестав дивуватися коли, скоріше всього, лампочка засвітиться над головою і усвідомлюю, що це зовсім не нове і не чуже слово. А слово, яке народилося в моїй “другій рідній” мові, я його тепер чую з українським наголосом. Читайте далі – тут я зліпив уривки з довгого переліку робочих імейлів, скайпів, та розмов, які мені найбільш сподобалися. Можливо, що можна б їх оформити цікавіше, але я не хотів додавати вплив своєї фантазії. Подаю такими, як я їх оригінально читав. Двомовні читачі мали б все зрозуміти. А айтішники – без сумніву.
- Зроби, будь ласка, транслейт: …
- Бек-енд дев компілить модуль, деплойить, перезапускає той девайс чи цілий сайт, і тепер клацає на гуї.
- Воно платне, але цього вартує; по суті алл ін ван середовище для побудови і супорту…
- Дуже люблю цей продукт, дуже зручно побудувати реквайрменти, побудувати схему юз кейсів…
- Він буде розшарений з Андрієм…
- Ваш фідбек та рекомендаціі були б дуже доречні.
- І чому ніхто не фолоуапнув?!
- Привіт, пліз едвайз…
- ВІН: Буде змога джойнутись до нас?
Я: Перепрошую, але не зможу.
ВІН: Все файн, я просто чекнув. - Хочу запросити всіх друзів на цей івент – стартаперів, і т.п.
- Імхо – Я вважаю, що фейлити – цілком ок.
- Відповідно, треба завжди все конфірмати…
- Такого апроача я ще не бачив…
- Треба вміти все правильно сетапити…
- У нас є скалабельний процес, але їм треба про це прув…
- Думаю, що ці дядьки вже є партіалі солд тим, що…
- А чому воно ніде не трекається?
- Не переживай, завжди можна такі речі фіксати…
- Але там бракує якогось екшен айтем…
- Внизу драфт листа респонсу клієнтові.
- Я обговорив з тімою і тіма вважає що можна зробити за 2-3 дні.
- Код крутий, але ми їм сорсів не показуватимемо…
- Розумніші ідеї велком.
- Не будемо все за фрі робити…
- …бо цей інший сервіс бас є на багато лайтвейтнішний…
- Я хотів відкрити ісю, але там вже були дві подібні ісі…
- Артем, можеш подивитись мої питання? Чи вони різонабл, чи ні.
На початку я був певний, що мої колеги напевно перейшли на такий суржик несвідомо. Може й не знають, що вони так говорять, бо звикли цілими днями спілкуватися з американськими замовниками. Але з часом зрозумів, що ті ж колеги, які таким балаком розмовляють на роботі, поза офісом говорять цілком нормальною мовою з друзями і в сім’ї.
Вже майже повний рік минув від коли я почав чути цікаву мову у своїх колег-айтішників, і за той час я вже до неї повністю звик. Навіть приїжджаю до Нью-Йорку, і не раз починаю сам так говорити зі своїми друзями. Але завжди швидко спам’ятаюся, коли в них очі нажмурюються і на мене починають кривитися. Або сміятися.
Недавно в новинах почала фігурувати скандальна Панамська фірма Mossack Fonseca, і з уст журналістів можна було почути такі українські слова, як “деофшоризація”. І мені знову нагадалося про це все. То ж подумав – поділюся з вами.