Вчора пробіг 21,0975 км (13.1 m.) у Києві – (Nova Poshta Kyiv Half Marathon 2016).  Мав сподівання, що поб’ю свої рекорди, але не завжди все закінчується так, як би хотілося.  Почали бігати.  Відчув енергію.  Відчув свою швідкість.  Минав багатьох людей.  Більшість з яких сиділи, каву пили, але це таке.

Але в якийсь час, ще до половини дороги, мені стало дуже погано і я зрозумів, що не добіжу.  В результаті, більшу половину Труханівського острову не пробіг, а пройшов пішки.  Коли тебе минають багато бігунів, виринає значно неприємне почуття.  Ну, але бодай завершив півмарафон.  Через пів години почав знову бігти, і добіг.  Кінцевий час, звичайно, ніяк не задовольняє – 2:17 з копійками.

Перший момент, який запам’ятався.  Йду пішки, пригнічений.  Чую голос  якогось бігуна, який добігає ліворуч — “Ану, старий.  Ходи.  Давай, давай!”.   Звичайно, що я вдячний за моральну підтримку і за слова заохочення — мене підносить.  З іншого боку, першим інстинктом є образитися на того, що мене старим щойно назвав.  Коли він мене минув, я зрозумів що він на мінімум 10 років старший за мене, і все стало краще.  Через хвилину я знову почав бігти.

Другий момент. Також про старість — якось вже не втечу від цього, коли молодший колега, з яким працюю, старається мене потішити по фейсбуці такими словами:

“Андрію, більшість людей в твоєму віці не те що бігати, а пройти стільки не можуть.  Так що тим не встидатись а гордитись треба.”

От і маємо 🙂