Кілька років тому, Святослав Липовецький (якщо ви не читали його історичні книжки, раджу поцікавитися), уважаючи себе поважним режисером класних фільмів, створив ось такий ролик, щоби дати народові нагоду посміятися з мене. Хоча мені мало б бути трохи встидно, ділюся з вами. Або мали з чого трішечки пореготатися.
На XXXVI Крайовому З’їзді СУМ в Німеччині (Мюнхен, 2016р.)
Думаю, що багато дечого,що сказав, стосується не тільки Німеччини.
Сьогодні мені вручили
Роздуми американського айтішника ві Львові. Про мову.
У моїй голові відбувається постійна внутрішня боротьба з приводу мого фатально обмеженого словникового запасу українських слів. Я народився і ціле життя прожив у штаті Нью-Йорк. Але півстоліття пізніше, вже рік як живу (half-на-пів) у Львові, і стараюся хоч трішечки удосконалити своє знання мови моїх предків. Для мене українська мова завжди була солов’їною, прекрасною, мелодійною. Насолоджувався тим, що можна нею висловитися такими цікавими і багатовимірними словами і висловами. Ці всі почуття існують попри те, що друзі в країні мого народження наді мною трохи підсміхаються — але я не звертаю уваги. Чомусь я дуже тішуся цією мовою і прагну краще нею розмовляти. Здається, що я з тих, хто розуміє що не тільки математика може бути “beautiful”, але також і мова.
Ми виростали в Штатах у ті древні часи, коли ще далеко було до появи четвертої хвилі емігрантів. Ми, україно-американські діти третьої хвилі, були постійно свідомі того, що нам дуууууууууууже важко висловитися “рідною” мовою. Завжди бракувало в голові відповідних слів. Але нам було весело, і ми могли посміятися самі з себе, коли потрапили зліпити такі шедеври своєї української говірки, як “вийшов на стріту, сів в свою кару, і поїхав до штору через трефік, щоб купити собі шуси”.
Раптово життя змінилося, і я вже повний рік у Львові. Не те, що у Києві – місті, в якому я відносно мало розумію коли до мене звертаються (переважно) цілком чужою для мене мовою. І ще до того, пересічним українцям просто не міститься в голову думка, що може існувати потвора яка розуміє українську, але майже взагалі не понімає по руськи. Але це тема на інший день. Хоча, доречно буде сказати, що в моєму житті закарбувалися в пам’яті пригоди у двох містах, де певні особи поставилися до мене як до вуличної собаки. Перший раз це сталося у столиці Китаю коли я загубився і просив мешканців підказати де можна знайти метро; подібне ж пережив у Києві серед певних російськомовних жителів, які мене “обслуговували” в крамницях чи ресторанах.
Але я геть з’їхав з теми…
У Львові у розмовах я постійно звертаю увагу на нові слова. На нові ідіоми, нові вислови…
Мушу добре прислуховуватися, тоді інколи вдається логічно прийти до висновку про значення незнайомої термінології. І завжди тішуся, коли навчуся якогось нового слова. Правда, в мене пам’ять від дитинства дірава, так що я ледь встигнув запам’ятати, як вже його забув. Почав записувати. Не завжди допомагає.
Але я працюю на львівській ІТ-фірмі (для чайників поясню, що по-нашому це вимовляється “Ай-Ті”). В людей, які працюють в тому ж секторі, існує своя особлива мова. Вона дещо нагадує мені про ту кару і шуси з дитинства – і не дивує, з двох причин. По-перше, клієнти айтішників переважно знаходяться на американському континенті, або в іншій англомовній країні. По-друге, світ комп’ютерів заповнений термінологією, яка швидко розвивається і переважно має англійський корінь.
Інколи прислуховуюся, коли почую незнайоме слово на роботі. Стараюся вхопити вимову слова і зрозуміти його, щоби якось його засвоїти. Але вже давно перестав дивуватися коли, скоріше всього, лампочка засвітиться над головою і усвідомлюю, що це зовсім не нове і не чуже слово. А слово, яке народилося в моїй “другій рідній” мові, я його тепер чую з українським наголосом. Читайте далі – тут я зліпив уривки з довгого переліку робочих імейлів, скайпів, та розмов, які мені найбільш сподобалися. Можливо, що можна б їх оформити цікавіше, але я не хотів додавати вплив своєї фантазії. Подаю такими, як я їх оригінально читав. Двомовні читачі мали б все зрозуміти. А айтішники – без сумніву.
- Зроби, будь ласка, транслейт: …
- Бек-енд дев компілить модуль, деплойить, перезапускає той девайс чи цілий сайт, і тепер клацає на гуї.
- Воно платне, але цього вартує; по суті алл ін ван середовище для побудови і супорту…
- Дуже люблю цей продукт, дуже зручно побудувати реквайрменти, побудувати схему юз кейсів…
- Він буде розшарений з Андрієм…
- Ваш фідбек та рекомендаціі були б дуже доречні.
- І чому ніхто не фолоуапнув?!
- Привіт, пліз едвайз…
- ВІН: Буде змога джойнутись до нас?
Я: Перепрошую, але не зможу.
ВІН: Все файн, я просто чекнув. - Хочу запросити всіх друзів на цей івент – стартаперів, і т.п.
- Імхо – Я вважаю, що фейлити – цілком ок.
- Відповідно, треба завжди все конфірмати…
- Такого апроача я ще не бачив…
- Треба вміти все правильно сетапити…
- У нас є скалабельний процес, але їм треба про це прув…
- Думаю, що ці дядьки вже є партіалі солд тим, що…
- А чому воно ніде не трекається?
- Не переживай, завжди можна такі речі фіксати…
- Але там бракує якогось екшен айтем…
- Внизу драфт листа респонсу клієнтові.
- Я обговорив з тімою і тіма вважає що можна зробити за 2-3 дні.
- Код крутий, але ми їм сорсів не показуватимемо…
- Розумніші ідеї велком.
- Не будемо все за фрі робити…
- …бо цей інший сервіс бас є на багато лайтвейтнішний…
- Я хотів відкрити ісю, але там вже були дві подібні ісі…
- Артем, можеш подивитись мої питання? Чи вони різонабл, чи ні.
На початку я був певний, що мої колеги напевно перейшли на такий суржик несвідомо. Може й не знають, що вони так говорять, бо звикли цілими днями спілкуватися з американськими замовниками. Але з часом зрозумів, що ті ж колеги, які таким балаком розмовляють на роботі, поза офісом говорять цілком нормальною мовою з друзями і в сім’ї.
Вже майже повний рік минув від коли я почав чути цікаву мову у своїх колег-айтішників, і за той час я вже до неї повністю звик. Навіть приїжджаю до Нью-Йорку, і не раз починаю сам так говорити зі своїми друзями. Але завжди швидко спам’ятаюся, коли в них очі нажмурюються і на мене починають кривитися. Або сміятися.
Недавно в новинах почала фігурувати скандальна Панамська фірма Mossack Fonseca, і з уст журналістів можна було почути такі українські слова, як “деофшоризація”. І мені знову нагадалося про це все. То ж подумав – поділюся з вами.
І ще раз півмарафон
Вчора пробіг 21,0975 км (13.1 m.) у Києві – (Nova Poshta Kyiv Half Marathon 2016). Мав сподівання, що поб’ю свої рекорди, але не завжди все закінчується так, як би хотілося. Почали бігати. Відчув енергію. Відчув свою швідкість. Минав багатьох людей. Більшість з яких сиділи, каву пили, але це таке.
Але в якийсь час, ще до половини дороги, мені стало дуже погано і я зрозумів, що не добіжу. В результаті, більшу половину Труханівського острову не пробіг, а пройшов пішки. Коли тебе минають багато бігунів, виринає значно неприємне почуття. Ну, але бодай завершив півмарафон. Через пів години почав знову бігти, і добіг. Кінцевий час, звичайно, ніяк не задовольняє – 2:17 з копійками.
Перший момент, який запам’ятався. Йду пішки, пригнічений. Чую голос якогось бігуна, який добігає ліворуч — “Ану, старий. Ходи. Давай, давай!”. Звичайно, що я вдячний за моральну підтримку і за слова заохочення — мене підносить. З іншого боку, першим інстинктом є образитися на того, що мене старим щойно назвав. Коли він мене минув, я зрозумів що він на мінімум 10 років старший за мене, і все стало краще. Через хвилину я знову почав бігти.
Другий момент. Також про старість — якось вже не втечу від цього, коли молодший колега, з яким працюю, старається мене потішити по фейсбуці такими словами:
“Андрію, більшість людей в твоєму віці не те що бігати, а пройти стільки не можуть. Так що тим не встидатись а гордитись треба.”
От і маємо 🙂
Kyiv Halloween Half-Marathon
Львівська Десятка – My (wet) Lviv 10k run
My first “official” run in Ukraine. My 10k time: 00:52:43 (8:29 min/mile). The “Львівська Десятка“.
Я задоволений. Як на такого старого дядька, як я, це геть не поганий час.
А так я виглядав, коли прибіг до фінішу. Чуть почав був падати дощ…
Початок чогось нового.
I’m excited to share with those who are dear to me that I’ve made a change in my life – professionally; geographically; and even (for those who understand) spiritually.
After 10 rewarding years at a company that many people aspire to work at, I’m inspired by an amazing new challenge. I’ve accepted a role at a company that holds exceptional promise and brilliant engineering talent. The title is Chief Technology Officer, North America; the challenge is something I’m bursting at the seems about.
I’ll be spending a lot of time on the road, but much of it will be in a place near and dear to me. Thank you for my family and friends for their understanding and support 🙂
Please wish me well, and be as excited for me as I am for the future of Ukraine’s IT industry. Just wait and see. We’re going to make a huge difference.
Another Half Marathon
I ran the Walker Valley Invitational Half Marathon today, with an official time of 2:07:18 (a 9:43 pace). A gain of 668 feet.
Rather proud of myself; I’m getting incrementally better (a year and a half ago I ran 2:21:00, a 10:45 pace).
Obviously, this new finish time places me perilously close to the men’s world record time of 0:58:23.
I must be getting into slightly better shape – it was a great feeling not to be wobbly-legged and exhausted upon arrival this time.
I’m an International Election Observer
Ukraine elected a new President. We were there as International Election Monitors, to observe whether the elections were free, fair and transparent. There were a total of close to 3,000 observers; about 500 were from UCCA and CKY.
The first step was a full day of training, covering elections laws and regulations, as well as basics in what to looks for, how to act and make a difference. Here, Federal Judge Bohdan Futej addresses a few hundred of us.
Here’s some of the CYM members that were part of the group…
We were deployed to many cities and towns throughout Ukraine. My group went to Zhytomyr Oblast, about a hundred miles from Kyiv.
When we arrived at the Oblast capital on Saturday, the day before elections, we ran into a small patriotic gathering in the center of town.
The ballot was loooooooong. It had to be, with 21 candidates for President…
[click photo to enlarge]
We were up at 5, arrived at our first polling station at 7am, in time for the required Precinct Elections Committee meeting at 7:15. Voting started at 8am, and lasted until 8pm. In the span of the day, we visited a half dozen polling stations in three cities – Zhytomyr, Korostyshiv and Malyn.
We met an awful lot of interesting people, all of whom took the time to speak to us with kindness and enthusiasm for the election. The resounding thought throughout the day on the part of voters and elections officials (many of whom were teachers and other school workers) was that “finally we have lived to see an election in Ukraine that we can trust!”.
Our last stop was just before the polls closed at 8pm. We settled in for what would turn out to be many hours of vote counting in the district. The folks who ran the elections in the local district had been working for several days leading up to the vote. Today they were up from before 7am, and would be locked in the counting room until well past midnight until the counts were done. Many checks and cross-checks were required to make sure that mistakes hadn’t crept in. Despite the chaotic nature of the process in this particular polling station, I was struck by how incredibly dedicated the members of the commission were. I had seen a high level of commitment pride throughout that day.
Preliminary results show it to be a big win for Poroshenko. I pray that it is a big win for the Ukrainian nation as well. They deserve peace and freedom.
P.S. Here’s what Geoffrey Pyatt, our U.S. Ambassador to Ukraine, had to say to us at a reception at his residence:
Музика. Фолькнери.
Запросили мене послухати музику і попити пиво. [Трохи несподівано] дуже сподобалася музика. Гурт “Фолькнери“, яких категоризують ось так: фрі-фолк, пост-фолк, етно-альтернатива, етно-панк, етно-рок.
Я набрав кілька хвилин музики на пам’ятку. (Іванка зараз заявить знову, що хоч тато консервативний щодо музики, але якщо подібне на українську, то сподобається йому будь яка і буде слухати в будь якому випадку..)
Елленвіл 2015? Не зовсім певний, чи всі там є готові на це 🙂
Хтось сказав, що вони написали були першу пісню про Євромайдан:
Те, що сьогодні мав у руках.
Подарував мені кум дуже особливу річ. Я вдячний йому, що стояв пару годин в черзі за цією монетою (офіцйно, вона медаль, а не монета; видана Національеим Банком України).
Сьогодні хотів зробити закупи. Зайщов на Андрійвський узвіз. Бачу, що дитячі забавки радикально змінилися. Автомати, танки, БТР-и…
Приїхав знову.
Я в Києві. Дихаю українським повітрям. Слава Богу, і Слава Україні.
Прилітаю на Бориспіль. Чекаю в черзі перед Паспортним контролем. Перед мною молодий, здоровий чоловік підходить і починає розмову. Довго вона триває, і закінчується тим, що жінка-офіцер веде його кудись на бесіду до приватної кімнати. Я зразу не зрозумів в чому річ (тільки подумав, що не в ту чергу попав, бо прийдеться довго тепер чекати). Інший хлопець перед мною в черзі з товаришом обмінялися поглядами, один мовив “російський паспорт”. І я вже все зрозумів.
Вечором прилетів, буквально годину по Києві і по Майдані походив перед тим, що потемніло.
Все, звичайно, за тих 4 місяці змінилося (і не раз, сподіваюся).
Багато помітив, чого хочу сфотографувати, коли буде світло надворі.
Перейшовся з кумом. В центрі площі знайшов нас друг Петро, у камуфляжах. Він на варті, я забув в котрій сотні. Ігор розказував як, у 90-их, Петро був на початках. Коли СУМ ще СНУМ-ом був. І далі він на Майдані. Таких людей треба поважати.
Кримські татари проводили акцію, світили свічки. Завтра 70 річниця депортації з Криму.
Інститутську не впізнати. Колись була вулиця, тепер пройти не пройдеш.
Трохи вище міхи, з яких баракади будували. Одні порожні, бо їх наповняли снігом і ледом. Роздерті деякі, видно попіл і все інше чорне, з тих найстрашніших днів коли горів Майдан. Кум розповідав як тоді бачив дівчину, років зо двадцять, гарно зібрана, начи б до праці. Але на колінах, голими руками збирала цей попіл, змішаний з гострим камінням і хто зна ще х чим, у міхи. І віддав їй свої мокрі рукавиці. А та картина йому залишилася в пам’ятій.
Показував мені звідки снайпери беркутські тоді стріляли, звідки людей пізніше несли. Живих і не живих.
На Балі Дебютанток СУМ
Ми відзначили пам’ять Небесної Сотні…
Ніч на Новий рік на Майдані.
Не завжди вдається так, як собі заплануєш. Ми хотіли в ніч на Новий рік вийти на головну сцену і презентувати народові вітання від молоді Відділу Юнацтва СУМ у Філадельфії. Попередньо домовлено, що біля 7ої години вечора це зробимо, і тоді вивішимо сумівський плакат на Майдані. Але в кінці програма змінилася – пізно почалася, і не було як здійснити наш виступ.
Трохи жаль, але найважливіше ми виконали – на саму Йолку Майдану вивісили вітання юнацтва СУМ! Самі прочитайте…
Рано-зранку 1-го січня ми вибралися з Києва. Ще о 7ій годині ранку я встав щоби по телефоні привітати друзів у Нью-Йорку, в момент коли східнє узбережжя США зустрічало Новий рік. І зараз після цього вирушили до Борисполя.
Думав, що це кінець моїх фото, але ще кілька особливих вирішив виставити, заки остаточно (на тепер) попрощаюся з Києвом…
Іванка цей клір зняла, але я теж слухав цих жінок трохи пізніше, коли вони були перейшли вже на коляди…
Як відчувалося стояти на Майдані у ніч на Новий 2014-ий рік? Як виглядала сцена з перспектива учасника Майдану? Виглядала ось так…
Мені весело стало коли зрозумів натяк на Гарі Поттера…. У наметовому містечку Майдану, декотрі шатра почали гарно розмальовувати. Це намет навіть мав особливу свою адресу. Надсилайте їм сюди листівки!
Новина дня!!! На Хрещатику нарешті посадили Зека за ґрати. На своєму золотому унітазі він сидить. А біля нього три судді, які його засудили. Молодці!
А на сам кінець.. Якщо залишилися будь які сумніви чому треба виходити з народом на Майдан, цей меседж для тебе…
Я в дорозі додому. До зустрічі!
Знову на Майдані. Три тижні далі.
Більше всього творчого… є стіна із тисячів кусків дерева, на яких написано назви місцевостей, звідки приїхали учасники Майдану – міста, містечка, села. Ця картина є дуже зворушливою. Я розмовляв з чоловіком, який займається цією структурою. Він переносить і перебудовує частинами. І журиться, щоби дощ або сніг або вітер не знищив все. Пояснює, що робив хвернення до КМДА щоби знайти постійне місце, де можнаб зберегти цей шедевр Майдану. Дуже надіюся, що вдасться таке місце знайти, бо зберегти обов'язково.
Гей, народе! Сумівці! Ми додали до колекції доказ, що сумівці з Америки теж тут були і брали участь в Майдані.
Одні в шахи грають….
Інші творять мистецькі шедеври…
Люди далі гріються, бо це ж зима. Мороз.
Міліція далі стоїть перед урядовими будинками…
Народ пам'ятає все, не забуває.
І, надіюся, початок світлого майбутнього.
Сьогодні – ніч на Нови рік. Я ще маю одну важливу річ виконати — доручення Осередку СУМ з міста Братньої Любові. Надіюся, що мені це вдасться зробити так, як я би хотів. Чекаю дзвінка від Руслани, щоби сказала чи дозволять. Розкажу завтра. Слідкуйте.
Неділя.
Можна сказати, що багато дечого сьогодні змінилося. Так висловлювалися ті, з ким я говорив після завершення сьогоднішних головних подій…
Що неділі, більше й більше українського народу сходиться на Майдані Незалежності та на майданах українських міст і сіл.
Влада не може це зігнорувати. Народ вірить, що прийдуть позитивні зміни.
Цілий тиждень закликали українців чисельно вийти на Євромадан. Люди прийшли. Важко передати те, що відчуваєш коли стоїш поруч сотень тисячів людей. Це – море. Оглядаєшся, і серце починає сильно і швидко битися. Відчууваєш енергію і волю такої масової кількості людей. Таку силу, яку не можна зупинити.
Майдан. По середині є головна сцена, обернена в ліву сторону. За сценою є наметове містечко де знаходяться різні штаби – штаб оборони і т.п. (ми там раніше працювали в якості волентерів.) Долішня половина фотографії – Майдан Незалежності. Верхня половина – вулиця Хрещатик. Будинок справа – головна пошта.
фото: Tanya Zolotorova
Нашу групу вислали широким походом від Майдану Незалежності до Маріїнського Парку. Кілька картин з того походу:
Біля парку ми зустріли мітинг Пертії Регіонів. Міліція стояла колоною перед учасниками, щоби охоронити їх – від нас? Поведінка з боку опозиції була мирна і культурна, хоч дуже емоційна.
Тут видно прапори регіонів, і ряди міліції між нами і ними. Між мітингами було всього кілька метрів.
Ми відвдали подібний пункт вечором (перед будинком Кабінету Міністрів), і почели барабани…
А влада ще давно перекрила багато пунктів, де був доступ до урядових будинків. Переважно вони автобуси або інші великі машини запаркували, щоби не можна пройти ані проїхати…
Сьогодні вечором, на Бульварі Тараса Шевченка, біля Бесарабського ринку, група людей знесли пам'ятника Леніну. Коли він полетів до землі, його великим молотом почати бити, і люди брали собі малі відлупки як сувеніри. На педесталі повішено різні плакати.
Між іншим, кожного дня ми постійно зустрічаємо цікаві плакати, написи, ґрафіті, та різного роду символіку. Подаю ще кілька нових прикладів.
Я не можу порахувати скільки разів за ті дні сльози почали формуватися в очах. Не вмію описати емоції. Пам'ятатиму завжди надзвичайно позитивне ставлення людей на Євромайдвні. Я сильно відчув, що мимо всіх заперечень яких нераз можна почути, українці вміють єднатися. Я зрозумів дещо нового в словах святочно привіту Спілки Української Молоді. І я гордий, що українець.
P.S. – я привезу додому наклейки та інші сувеніри, хоч в обмеженій кількості. Сумівці, радо це вам роздам – ви вмієте мене знайти.
МІй третій день на Євромайдані
Для мене – третій день. Для народу – це вже нормальний стан життя. Скоро я додому змушу поїхати (не хочеться…), але друзі, яких я запізнав на Майдані будуть надалі доказом того, що український нарід є витривалим. Євромайдан став стихійною силою. Молодці.
Моя доня мені написала імейл (перепрошую, що цитую твого листа…), що багато мені каже про цінності моїх дітей.
"Так сильно жалую що мене там нема… просто неймовірно. Що би я не дала щоби там теж бути! Там просто… wow."
Хочу, в першу чергу, сьогодні поділитися ще кількома фотками з щоденного життя Євромайдану. Сьогодні попадав сніг, хоч його в цих фото не видно.
Вони два дні тому виступали перед цілим Майданом, а сьогодні в значно меншому приміщенні. Вадим Красноокий підійшов після концерту і привітався (дякую, Вадиме, за такий гарний вечір!). Але найбільше мене вразило те, що на концерті рок-музики, лідер гурту подумав щоби на мікрофоні була синьо-жовта лента. І на кінець концерту попращав слухачів не іншими словами, а "Слава Україні!".
—
Інший обернувся до нього і пояснив, що "Гей, який там помаранчевий? Це ж не помаранчевий Майдан, а синьо-жовтий…!"
І дійсно символіка сьогоднішньої революції є значно інакшою від символіки 2004 року. Дійсно цей Євромайдан є синьо-жовтий. Це має багате значення. І дає мені велику надію.
Коли йде про символіку… Кожного дня мені хтось в руки передає не один листок паперу. Я зрозумів, що ці листки стали складовою частиною життя на Майдані, і мають різні цілі. Є, наприклад, наклейки котрі народ носить на жакетах, шапках чи інших частинах одягу:
(перепрошую за погану якість зображень. не маю сканера, а тільки фотоапарат. ви розумієте.)
—
Від коли я приїхав, чую постійно заклики щоби всі прибули в неділю о годині 12:00.
Очікують мільйон людей.
Мільйон.
Плюс – ти. Ти будеш теж на Євромайдані, у своєму місті або селі?…
Другий день на Євромайдані
Сьогодні маю кілька причин бути вдячним.
Перше. Починаю з того, що мав нагоду зробити офіційно від імені Спілки Української Молоді на великій сцені Майдану, перед публікою яка начисляла приблизно 50,000…
Я привітав народ від імені молоді діаспори:
Друге. Мав нагоду на кілька хвилин розмови з Віталієм Кличко; розказав йому коротко про Спілку Української Молоді і запросив його запізнати наше юнацтво. Ми домовилися на дальшу розмову – надіюся і сподіваюся на успішні результати.
Третє. Ми з сумівцями (України та Великої Британії) сьогодні пішли у волентери. Зголосилися в головному штабі, нам прив’язали жовту стяжку на рукави, дали ідентифікаційнф карточки “Технічна Служба” і вислали до неметового містечка за голвоною сценою. Я носив сміття. Я носив з хлопцями великі електричні генератори. Я носив дошки з пінопласту і столи і крісла і воду і вже не пам’ятаю що я ще носив… Але нарешті мав відчуття, що я хоч якусь малу корисну річ роблю для справи. Цілком інакше відчуття виносити сміття тут, чим коли я це (рідко) роблю вдома.
Зранку я вперше побачив Євромайдан в день (вчора вже темніло, коли приїхав). Він виглядав ось так:
Люди працюють, координують і роздають теплий одяг, харчі, знаходять житло для тих, хто приїхав з далека…
Я почав знімати фотографії цікавих плакатів. Тут подаю тільки малу частину…
Євромайдан – я приїхав.
Вчора я сидів на роботі і дещо несподівано вирішив поїхати на Євромайдан. Дуже жалував в 2004 році що не поїхав і якимсь особистим способом не підтримав Помаранчеву Революцію… не хотів би знову відчути жаль що сидів і не поїхав. Через 24 години, я був в Києві. Неможливо картинками і фотографіями передати враження, відчуття… навіть запахи (читай далі). Але наскільки можу, ділюся тим, що побачив і відчув в перші години свого прибуту.
Я приїхав на #Євромайдан. Хрещатик перекритий барикадами, збудованими мирними окупантами Майдану Незалежності. Якась молода жінка роздавала синьо-жовті стяжки всім, кому потрібно. Я собі причіпив. Інші збирали підписи на петиції. Роздавали наклейки – "Я тут… не за гроші", "Я не піду з Майдану до відставки Януковича", та інші гасла.
Пропонують інтерв'ю на громадському телебаченні. Може завтра. Хочу відчути що є що.
Євро-ґрафіті:
Ось мала частина воюючої України.
Мене сумівці повели по Києві і показали різні пункти де збирається опозиція, та інші. Перше ми зайшли до будинку Київської Міської Зади, що є окупований.
В середині дуже зорганізовано. Медичні пункти. Священики відправляли молитву. Харчі. Студенти бігають сюди-туди, кожен із завданням і метою. У залах спільні мішки розклали, і дехто почав відпочивати. Надворі вже темно.
Біля Адміністрації Президента, охорона. Молоденькі хлопці. Здається, що дуже молоді. Точно не той Беркут, що кілька днів тому так брутально плюнув на честь України.
На Майдані Незалежності, недобудована ялинка. Oops.
Тут, навіть більш зорганізований народ. Дехто живе на місці…
Гріються. Особливі запахи Євромайдану — дим від вогнищ. Всі палять дерево в металевих бочках. Скрізь повторюється ця картина і сильні-приємні запахи цього диму.
Що палити? Одні готують дрова для народу… великими горами.
Інші годують народ. Тут неможливо, що хтось голодний. Де не обернишся, готують харчі і розносять на тацах і в картонах. Візьміть, наїстися треба бо сила потрібна.
Боюся, що трохи настрашив цю молоду подругу, коли зняв фотографію…
На сцені виступали наші друзі. Вадим Красноокий і Mad Heads піднеси дух народові своїми піснями.
І молоді люди коломийку танцювали до їхньої музики, Так само, як це було на оселі Спілки Української Молоді в Елленвілі, коли Mad Heads ці же пісні співали діаспорній молоді.
Почався заклик на Мільйонну Неділю. Побачимо, як це виглядатиме через кільк днів.
А молодь далі страйкує. Молодці!! —
Half Marathon
So, I unofficially finished my first half-marathon distance this weekend. The pace was awful – it took me 2:21:00 to run the 13.1 miles, which is a 10:45 minutes/mile average pace. In my defense, the course was pretty hilly (a gain of 400 feet), and it was my first attempt at such a long distance. I fell into something like the 25th percentile for my age group. But hey…. at least I made it.
Освячення Патріаршого Собору УГКЦ в Києві
Wow. Це щось. Так довго, як буду жити, не забуду цю церемонію. 20,000 людей, 700 священиків, єпископів, митрополитів…
Тут мене знайдете в проловині відео:)
Забув, що я зняв цю фотографію:
Я з’їв коня. Ще й сирого.
Виходить, що в Європі нема тієї ж стигми, що в Америці, стосовно старого, мертвого коня. Коли я розказую, що я їв конину, а щей до того сиру конину, це викликає різні скривлені погляди…. але в Україні ніхто не дивувався. Похвалюся об'єктом нашої дегустації в Києві…
Не можу сказати, що воно було занадто смачненьке, але якось не міг відмовитися від того, щоби спробувати…
Ага, і наступного вечора ми їли конину із салом!
My First Run
I must have been around 13 or 14 that summer in Glen Spey when I apparently convinced Орест Галів that we should start running. I managed to jog at most a tenth of a mile before I was out of breath and had slow to a walk, while Орест continued to run circles around me, and wound up doing about a mile and a half. That was the only time I tried to run any distance in my life.
Until this year. Exactly five months ago I began the ritual of the gym. On my first outing I almost made it to 60 seconds on the treadmill before I was ready to pass out and my legs were throbbing. Several months later, I've worked my way up to comfortably running for an hour at a stretch, albeit at what should conservatively be described as an octogenarian's pace. I'm now normally displacing myself 5,2 miles in 60 minutes on the treadmill every two to three days.
Today was the first time since that day in the late 1970s that I decided to give "real" running a try — on the ground rather than on the treadmill. I've been dreading this because of my conviction that running the dirt must be more difficult than the treadmill. And because my pace would be embarrassingly feeble compared to the youngsters whose dust I'd be eating.
As it turns out, I was mistaken. Clearly this rarely happens, but apparently I was due. I'm fairly proud of myself. Apparently the pace that works naturally for me is more around a 10:21 mile (about a half of a mph faster than my normal treadmill pace), and I ran 5.8 miles in 60 minutes. Yeah, I ate some dust, but surprisingly I wasn't close to the slowest one out there.
Not bad for an octogenarian. I'm still embarrassed, but mainly because I apparently did all this while wearing my reading glasses.
P.S. Kudos to Starbucks. I timed the ending of my run so that I'd wind up approximately in front of the coffee house, but immediately realized that I had no cash. It turns out that you can pay for your latte and blueberry scone directly from the Android app on your cell phone, which made my day!
Їсти, їсти, їсти…
Приходиться тільки писати і думати про харчі (навіть хоч а в Києві цього тижня дійсно відносно мало їм).
Памятаю, що Баба Міка (а сьогодні річниця її смерті) кожгного року на Світий Вечір пекла капустяники. Ми їх і по сьогоднішний день печемо; вони смачні, але тісто далеко від того, що пекла Баба Міка. Сьогодні зайшов до крамниці і знайшов капустяники гігантськиого розміру. Хоч на вигляд трохи інше, але тісто майже точно те, що я пам'ятаю. З'їв цілого, і купив ще одного додому.
Обід в Римі
Я перелітав транзітом через Рим, фізично перебував в Італії, і (якось?!) цілком забув що саме з цієї країни походять мої улюблені (італійські!) вина. Іду по коридорі в римському летовищі, і бачу маленьке кафе де можна замовити ось таку тарілочку гарного м'яса, сиру і салати, і (нехотілося повірити!) розливають по склянці Brunello di Montalcino (не треба навіть купувати цілу пляшку!)…… Після обіду, я, звичайно, купив дві пляшки на подарунки в Україні. Обід і вино… смакота!
Hurricane Sandy
Не так страшно саме у нас, як я сподівався після урагану. Але кругом досить погано… На роботу казали нам цього тижня навіть не приходити, бо нема світла. У нас вдоме теж нема світла, нема інтернету ані кабельного телебачення, нема телефону. Голубці є. Мобільний працює трохи. Генератор є і працює, але ми його шпаруємо, бо (виходить) майже неможливо в такий час щоб хтось доставив газ для генератора. Можливо, що за 2-3 дні привезуть, але ми тільки пускаємо генератор тоді коли потрібно, на всякий випадок.
Нема що робити, то Оксана наводить порядок у спальні!
По дорогах зараз біля нас не так погано. Декотрі дороги замкнені, бо залило і нема куди об'їжджати. І дуже багато стовпів або зовсім на землі, або переломлені на половину, або, як цей, виглядають дещо п'яно…
Apple Picking
Подарунки від св. Миколая!
Виходяить, що я – чемний хлопчик. Отримав сьогодні листа. Цікава зворотна адреса…
Це від святого отця Миколая! Ось прочитайте його:
А ще, крім листа, в конверті були подарунки!
Це ж мій олюблений чай – Карпатчький. Якось Миколай дізнався, що в мене брак, і мене нагородив. Сердечно Тобі, святи отче Миколаю, дякую!
А вам всім бажаю щасливого і веселого 2011 року! З наступаючим Різдвом Христовим вас вітаю!
Церква св. Василія Великого
У неділю ми помолилися в церкві Василія Великого біля Львівської площі. Церковний хор, який складається з п’яти чоловіків, сильно співає…. тяжко описати… і на відео теж не так звучить, як на живо. Вартує піти в цю церкву у неділю і послухати як хор співає…
Ot Vinta – Українське Rockabilly…
Знову у суботу ми пішли в Dockers ABC послухати музику. Цього разу нас вже було багато – всі сумівці, від наймолодшизх до найстарших, гуляли. Грав сьогодні гурт Ot Vinta…
Ми співали з “Mad Heads XL” у Києві
У п’ятницю ми з Ігорем ходили послухати Mad Heads XL, які виступали в місцевій корчмі в Пасажі біля Хрещатику.
Ігор мені розповів про головного мусиканта і соліста цієї групи, Вадима Красноокого, який сам з російськомовної родини. Кілька років тому (приблизно в час Помаранчевої Революції?), його зберіг Дух одвічної стихії, і він вирішив говорити тільки українською. В нього був маленький синок, який не міг зрозуміти чому батько до нього почав якоють незрозумілою мовою розмовляти, але з часом зрозумів, що з батьком треба українською, навіть якщо з матір’ю по російськи. Вадимів гурт, який досі співав англійською мовою, почав грати українські пісні. Молодець.
Storks
В Україні дуже часто є нагода побачити як бузьки будують собі гнізда по високих стовпах. Зараз на узбіччю дороги з Києва на Чернігів дуже багато таких гнізд. Я попросив Павла зупинити машину, щоби зміг знати фото однієї лелекової сім’ї…
Вечором у кантині
На таборі діє кантина, де можна купити собі щось випити (воду, соду, і т.п.). Вчора я заїхав на пів дня на табір, і вечором ми посиділи в кантині і поспівали пісні. Половина наших впорядників десь повтікали, мабуть полягали скоріше спати, а решта, разом з виховниками, гуляли.
Я завважив що одному з наших впорядників (не буду, звичайно, його іменно називати…) засмакував квас, бо він довго сидів за столом і пив Квас Тарас (ну, не переживайти, це безалкогольний напиток). Нам господарський референт виставив ковбасу і хліб, то можна було наїстися, напитися і виспіватися.
Хотів зняти на відео деякі моменти, бо був вражений як гарно всі спілкувалися і співали…. але мав при собі тільки кишеньковий фотоапарат, і для нього не було досить світла в кантині. Тому зображення у відео погано вийшло, але проте звук гарно записався, то ж можна бодай послухати кілька уривок пісень. Марго грала на ґітарі, і всі (ті, хто знали слова) допомагали співати.
Відео-записи нашого співу я зберіг тут: "Надія є", "Таборове Літо", "Ігор", і "Україно".
Наш табір
Вдалося мені знайти наш табір на карті…. Я зазначив всі місця, яких можна впізнати на фото…
Pig’s Ears
Ця страва вимагає, щоби про неї написати. Раніше, здається, ніколи свинячих вух не їв… але вчора прийшлося спробувати цей делікатес. Якщо чесно, то смак страви непоганий (можна було б ще додати часнику, казали), але текстура мені трохи не сподобалася. Щось постійно між зубами хрумало, і було чітко зрозуміло, що я гризу щось з хрящі…..
Пояснювали мені, що саме так виготовлена страва є унікально українською, однак також виходить, що вуха свиней їдять різні національності людей…
Київ – поважні місця
Вчора вечором ми з Ігорем погуляли по місті. Проходом пішли від моєї квартири на Хрещатику, досить далеко попри різні урядові та адміністративні будинки, до Арсенальної, зустріли там Олю й Анатолія, і пішли на пиво (знайшли місце де подають Чернігівське Біле – його зараз важко по ресторанах знайти, на жаль). Помандрували до Пам’ятника Голодомору, і по півночі вибралися до дому.
Подивись – я маршрут ношої прогулянки зазначив (менш-більш) на карті.
А тут – фотографії дечого, чого побачили подорозі…
Адміністрація президента України:
Національний Банк України:
Верховна Рада України:
За дорогою від Адміністрації Президента знаходиться Будинок з Химерами. Я його вперше побачив минулого року, і він дуже зацікавив мене. Не пам’ятаю, чи колись про нього писав, тому зараз виставляю кілька фотків. Історію про це будинок можна знайти тут.
Київ…
Again I’m in Kyiv. Христя і діти на таборі біля Чернігова, and I’m amusing myself in Kyiv, working at the local office.
Here are some photos from табір – I may add to them when I visit again in a few days.
Here’s a completely boring video of my walk along Хрещатик last night… I tend to wander up and down it in the evenings when I’m here, after saying good night to whomever I’m with (which is, invariably, Ігор). Not sure why I enjoy walking here so much, but I find myself doing it on each visit…
OK, so some more completely random observations, as I amuse myself…
The biggest lemon I’ve ever seen in my life. Purchased it so that I can make чай з лимоном for my slightly sore throat…
Went shopping to a supermarket to find stuff to send the kids at табір – mostly stuff like ковбаса, since they seem to be hungry at times. Ran into the following display of a haunch of… something. Seems to be a haunch of свинка, according to what’s written in Spanish on the tag, but I was captivated by the way the display piece was so methodically excavated to show the inner architecture. Stood staring at it for about 5 minutes, actually…
I know, I need to get a life.
Сніг!!!
The trees were bending over until their very tips reached the ground….
Oksana defies gravity by standing three feet above the lawn (well, I think there’s a lawn under there somewhere…)
And a lone bird finds refuge atop one place which isn’t covered completely with snow…
Буковель…. і Львів
Пишу продовження аж після повернення додому, бо не було ані часу, ані доброго доступу до Інтернету, щоби адекватно написати і виставити фотки. Отож…..
Ми нарешті долетіли до Львова в неділю. Перше наше катання відбулося ще у літаку на посадковій смузі, яка була покрита білесеньким снігом. Але Бог був з нами, і ми без пригод приземлилися. Наш шофер нас зустрів, і ми весело вирушили в напрям Буковелю.
По дорозі ми вступили до рідних в селі, де виростав мій батько. Ми побачилися, хоч дуже коротко, з родиною. Ми занадто рідко зустрічаємося всі, і наші зустрічі чомусь завжди такі короткі. Хотілося б на довше заїхати – може вдасться літом?
В селі ми "позичили" двоюрідну сустричку, Іванку, і вона з нами поїхала на Буковель. З цього приводу ми мали страшні проблеми… Дві Іванки, ще й з одним прізвищем… Як би мама була поїхала з нами, бо були б дві Оксани теж! Приїхали до Буковелю, а там чекала нас також Катя.
Дівчата – як чотири сестрички. (Не думайте, що їх п’ять – просто не звертайте увагу на ту в зеленій куртці –це дуже дуже дуже дуже стара старша "сестричка")
Не було де спати, тому всім прийшлося спати на одному ліжку….
Окей, окей…. не прийшлося. Але чомусь їм всім було найвеселіше тоді, коли вони на одній купі.
Наша хата була дуже гарна. Будиночок на горі, зараз біля Колиби (в якій ми щоранку снідали). Покажу доріжку, на якій вона знаходилася. Це – наші сусіди…
Сам курорт «Буковель» дуже гарний. Для лижнього катання є 61 трас, але гадаю що ми користувалися менше ніж десяткою, бо просто не вспіли всього побачити.
Дівчата з першого дня знайшли інструкторів, і з ними покаталися по горах. Дехто казав, що багато навчився, а декому не дуже було потрібно. Але до кінця тижня всі набагато більше впевнено з’їжджали з гір, ніж спочатку. А було де кататися. Найдовша траса має понад милю довжини.. І можна було нераз з однієї перескочити на другу…
Я, звичайно, теж мав своє особливе заняття….
Але не було дуже часу посидіти. Дівчата цілий день каталися., а тато виконував різні функції… Носив чобути до і від кімнати у великій жовтій торбі. Допомагав носити лижі, палиці та лижні чоботи. Помагав знайти стіл у кафе щоб можна було пообідати. Домовлявся щоденно з інструкторами. Старався знайти Інтернет, хоч це майже не здійснювалося.
В середу я також спробував кататися. Ой…. Ноги по сьогоднішний день болять від цього.
Куми Ігор і Надя приїхали, і привезли мого похресника Мирослава. Він вже підріс і став поважним хлопцем.
Щовечора ми ходили в ресторан повечеряти. Інколи поверталися додому і відпочивали чи трохи дуріли.
Одного вечора пішли на каруселі.
Там ми бачили цікаву пригоду. Стояли американські гірки. Якісь хлопці сіли на них і поїхали. Правда, дуже далеко не дістались, бо доїхали до першої гірки, а машина щораз повільніше……. і зупинилася. Прийшлося висідати хлопцям і своїх друзів пхати!
Нічого, поїхали вони……. доки не доїхали майже до кінця, і….. ага, ви вгадали. Знову давай висідати і пхати. Хлопці не виглядали незадоволеними, і нам весело було з цього посміятися, тому всім скінчилося весело.
Треба буде повернутися. Сяні дуже сподобалися моглі, але вона, мабуть, так і не знала що там є траса могул. Ми також не відважилися випробувати Зорб, але думаю що він так і залишиться в майбутньому – нам невикористованим!
Львів. В п’ятницю ми знайшли Іру, яка вчиться в місті Лева. Разом ми по місті погуляли, хоч дівчата вже були дещо втомлені.
До нас також приїхала з далекого Києва Неля, яку ми бачаили ще влітку в Аемриці. Ми її раді побачити. І з Нелею ми відвідали Львівський осередок Спілки Української Молоді. Друзі зі Львова на другий день подарували нам гарні яутболки, що залишаться гарною пам’яткою нашої зустрічі!
Вечором ми пішли в «Криївку» з львівськими сумівцями. Там треба було дати пароль щоби ввійти в ресторан, але нам пощастило що дівчата його знали, тому нас всіх впустили. Дуже цікаво було!!! Дівчата співали повстанські пісні…
Оксана з’їла пів кілометра ковбаси….
А пізніше ми москалів шукали…
В останню ніч, дівчата полягали спати. Раптом чую, що Оксана закричала. Ми прибігли всі, а там…. по цілій кімнаті – сніг. Виявилося, що вікно в даху було трохи відкритим, а з даху пів тона снігу прямо в кімнату впало. Ми не знали, чи снігову бабу будувати, чи сніжки….
В суботу ми віїхали додому. Треба скоро назад на Україну, бо ніхто не хотів її покидати…
Мюнхен в зимі
Отож несподівано ми одну добу проживемо в Мюнхені, а завтра до Львова (є надія).
Деякі місця ми відвідали сьогодні, куди я з сумівцями гуляв ще у жовтні. Не забули ми вступити до Hofbrauhaus. Діти дали причину переживати….. ну, ви самі фотографії бачите!
Не переживайте, пиво їм не так смачно йшло, як апельсинова газована вода…
Що він сказав???
Подорож зимою не може розпочатися без пригод. Ми вилетіли з Мюнхену; полетіло з Бігунами ще 6 чоловік на літаку до Львова. Наш рейс мав приземлитися о 12:15, а приблизно о годині 12:14 до нас промовля капітан…. Приємна новина – ми вже над Львовом. Менш приємна – у Львові все позамерзало, і літак не зможе приземлитися. То ж повертаємося до Німеччини.
Якийсь українець біля мене питає що там капітан англійською сказав. Не знаю чи сміятися чи плакати. А стюардеса з приємною усмішкою підтверджує, що іншого рейсу до Львова сьогодні точно вже не буде. Пробуйте якось через Польщу, або прогуляйте одну ніч у Баварії, а завтра разом знову полетимо.
Будемо до Ігора й Нелі дзвонити з Мюнхена; порадимося. Можимо Несмачному зробити несподіванку і запросити його на пиво. Побачимо що далі буде…
БУКОВЕЛЬ!!!
Ми з дітьми вибираємося на Буковель!!! Лижі, сніг, гарний курорт. Сніг. Відпочинок. Сніг. Покатаємося і побавимося. Сніг!
Смачного… і допобачення
Заки я від’їду додому…. one of the things that I really liked about Beijing was the food. Sure, there were a few things that decidedly weren’t for my palate (star anise seemed to be the main culprit), but for the most part this was as much an exploratory culinary trip as it was anything else.
Purchasing food from street vendors is a fun experience. Their food was some of the best I had in this city. From breakfast foods:
to buns and dumplings:
to tasty crepes (we ordered them without the crunchy stuff inside):
In restaurants there were also lots of yummy meals. Peking Duck was a specialty of the city:
Oh, and here’s Tony and myself enjoying a Beijing dinner (Meredith is the photographer, everyone else seems to be hidden):
Leaving Beijing
The week has gone and it’s time to go home. I won’t miss the smog and its effect on my respiratory system, but it’s been a much more interesting experience than I had predicted it would be. I still have many thoughts and observations to write about, and perhaps I’ll do that as I reflect back. Otherwise, back to the everyday grind…..
Odds and Ends
There are a number of issues of international importance that have come to my attention in various ways while in Beijing, so this post is dedicated to enumerating a few random thoughts, mainly for my own amusement and entertainment. If anyone should ever actually come to read this blog, you should probably just skip over this post.
Napkins
I have come to appreciate the dinner napkin – a relatively unnoticed, yet pivotal instrument used in experiencing culinary delights. At least it is in Pine Bush. In Beijing, it has been relegated to a position completely lacking status. If you can get one in a restaurant, it has a remarkable resemblance to the thin, transparent paper product which I use to control the situation when my nose has sprung a sudden leak. In their defense, the package does say Facial Tissue, so I guess they have the right to tell me to use it to wipe up the noodles that are dangling from my mouth and sliding down my face, but…
Taxi Drivers
I’ve decided that there is a major crisis brewing in Beijing. Almost without exception, every time we get into a cab at the hotel, we are treated to a 5 minute comedy show. Mind you, we always arrive with a previously prepared printed sheet from Google Maps. Our destination is carefully highlighted, and the names of the cross streets are clearly printed. A big star designates the exact location on the map where the object of our interest lies. And yet…. it generally requires a lengthy discussion involving at least one (but sometimes several) bellman and the cab driver. Hands are waiving. Folks are getting excited. Everyone talks at once, then there’s a moment of silence while everyone peers pensively at the map. Repeat several times.
It seems like sometimes even the concierge and the hotel manager are involved (okay, I’m kidding, but it does get pretty absurd). Are we doing something wrong? Is map reading a lost art, or is it that I’m missing some very important nuance here? I think it’s the latter, and I’ve spent the last several days trying to figure it out, but it still isn’t clear to me. I wonder if, because the city is so large and each street has a name (not a number, like in NYC), it’s hard to know where a place is just by its name? Or is it that the way we draw our maps is intuitive to the occidental eye, but looks fundamentally wrong to to the oriental one? There’s something to be learned here. Really. I will figure this out, and get back to you.
Chicken
For many years I wasn’t a big fan of chicken, but lately I’ve grown to appreciate the big bird. I like it prepared in a variety of ways. But again my western preconceived notions fooled me when I began to order chicken in China. Turns out that the standard way of dismembering a chicken here is to take a cleaver and chop it up into slices about a half inch thick. Which wouldn’t be a problem for myself personally, if it wasn’t for the fact that the slices contain anything and everything that happen to be in that cross section of the complete chicken. That means skin, bone, cartilage, gristle, and every other form of dense or elastic connective tissue that holds the bird together. I’m sure I could get used to eating this way, but it’s so against what I’m accustomed to that I’m having a bit of a hard time adjusting. Did I mention that organs are invariably mixed into, too? I’ve learned to identify a few, but there is that one suspicious looking one….
At the restaurant
Last night we went to a restaurant with two young colleagues from Beijing. We asked them to order for all of us (did I mention that all meals here are family style? We order a bunch of entrees, and everyone shares them from common dishes. Good thing my chopstick skills are decent enough to avoid embarrassing myself. Oh, and ordered dishes always come out in a random, seemingly arbitrary order, so you should never expect that the appetizer will arrive before any other dish). The prolonged ordering process reminded me of something, but I couldn’t put my finger on it. A lively discussion went on for a while, occasionally with my New Yorker friend coming into the fray. The waitress would become involved at various points, then go away only to return shortly and engage again in the steamy debates that were going on (presumably in Mandarin) at the opposite end of the table. It wasn’t until later that the resemblance to the taxi driver scene became so obvious to me…
Last but not Least
It’s the little things in life which either make your day, or make you nuts. I know, I know…. I’m anal. But there are three musical notes that every elevator in Beijing plays when it arrives at every floor. The same three notes. In every elevator that I’ve been on. Which wouldn’t be worthy of mention, except that they happen to be the first three notes of the Sesame Street song. You know – the Sesame Street Song. Its the three notes that go along with the words "Sun-ny days…" ? The song has been in my head every waking moment since I set foot in the hotel elevator the first night. Is there something wrong with me?
The Great Wall
Ми сьогодні відвідали Великий китайський мур, біля міста Мютан’ю. Я не пам’ятаю, щоби колись в житті мене так вразила будь яка архитектурна істота…. Мені просто бракує слів щоби описати почуття, які мене захопили, коли ми піднеслися на верх гори, де можна вилізти на мур. Скільки зусиль пішло в його будову… Скільки людей впродовж століть працювали, щоби збудувати це диво, що тягнеться понад 8,000 км….. Просто неймовірно. Не можна збагнути цю річ, її не побачивши. Жодні фотографія і жодне відео не передадуть…
Hutongs
We spent the entire day Saturday wandering about town. We made our way through a number of hutongs, which gave us a glimpse of how some of the city’s inhabitants live. Seems like the poorer half, by far. I took a ton of pictures, but it’s hard to get an accurate sense of what they’re like without actually being there. On a wall of someone’s home along one of them, there was a hand drawn sign (in chalk?). I’d really love to know what it means, because my imagination is all over the place with it…
Update: it was explained to us that the sign says something like "For the safety of your family, be careful with cooking gas, so you don’t burn yourself down". Hmm. I prefer the versions my imagination came up with…
Later we happened upon a tea shop. There’s someone back home for whom I wanted to bring back some good tea, so we spent a considerable amount of time talking to the ladies who sold the tea (and when I say talking, I mostly mean gesturing and hoping for the best). This lady demonstrated the proper method for brewing tea:
It involved a bazillion steps, warming each of the two pots, then the cups in sequence, rinsing off the leaves, then brewing and pouring. Well, I make it sound pretty simple, but I’d have to see it a few times to remember the steps int he right order. It was neat. I purchased a rather large cake of pu-er tea to bring home as a gift. No idea how I’ll fit this and the bottle of Great Wall wine in my luggage next week. Repeat after me: must remember to bring larger suitcase last time…
A group of men were quite enthusiastically and loudly engaged in conversation over a game of….. something. It involved stones and lines drawn on a square board. It made me think that I’m missing so many of the nuances of life here, because I don’t know the language and can’t ask questions. Not being able to read signs doesn’t help much either.
We dined at an eating establishment that was surely not designed for tourists. Of the hole-in-the-wall variety, it produced food that was rich with a hundred new tastes and flavors that I’ve never tasted before. I found myself not being able to catalog them all in my mind fast enough to remember them. On the other hand, I’ve identified a spice that doesn’t agree with me, and I’m going to need to stay away from it, because it stays with me for a long time after I eat it – star anise.
Wok-fried donkey meat
I knew food was going to be a problem. So one of my colleagues isn’t feeling well, so she went to bed early, while the remaining two of us went to dinner. My eyelids were drooping, so I suggested just eating at the hotel instead of traveling to somewhere, where I might not stay awake long enough to enjoy.
One of the hotel’s restaurants is called Rouge Chinese Restaurant – which is in itself pretty funny, but I figured maybe it’s fusion cuisine or something… The menu proved to be both interesting and, in the end, disappointing. Sure, there were no photos of each dish, like we’d seen the other night, but the entree list had definite possibilities. After a bit of indecision followed by negotiation, we came up with the following choices, to share:
Which was all good.
Until the excessively polite waitress returned to tell us that they were short on donkey meat this particular evening. I was taken aback, since everyone knows that if a chinese restaurant is out of donkey meat, well…. they might as well just go out of business. Right? But ok, we’re guests in this country and we’re easy going kind of guys, so we cheerfully revisited the menu and ordered something else.
Which was ok.
Until our hostess came back again to apologize, but unfortunately there appears to have been a run on pigeon that particular evening and could we choose something else.
Which was tolerable.
So we ordered the chicken and the duck, and returned to our conversation about…. well, that probably isn’t relevant to this story, so I’ll save it for another bloggy day. Until…. friendly waitress returns to tell us that the thing about the goose liver tonight is……. they’re slightly out of it.
Which was annoying.
The good news at this point is that of our original menu selections, the last of the four was available. The ox tongue and tripe both had a very pleasing texture, but for me the taste of whatever they were marinated in was slightly unpleasant.
Did I mention that she came back one last time to ask did we really want the duck? How about just the chicken?
Which was wonderful. What the heck.
P.S. – I freely admit that I’m pretty devastated for having missed the chance to try wok-fried donkey… Seriously.
Snow
Tian’anman Square
Day 3. Ну, де ж там наші люди?
Чомусь не чути по вулицях української. Бракує когось, з ким можна б розмовляти – хай імпортують більше українців в китай.
Пам’ятаю, що мав враження про корейців, що вони надзвичайно чемні. Ніяк це враження не стосується китайців, коли йде про поведінку на вулиці. Тут є один закон: той, хто більший має перевагу. Машина тебе переїде, не дивиться чи йде людина чи не йде вона. Ровери тебі теж не вступляться. Хто може пропхатися попри менших завжди пропхається. Якось дуже несимпатично…
В Пекіну сніг на землі. Якщо в Нью-Йорку він по вулицях лежить і є досить брудний, то в Пекіну він чорний як смола… Тут таке забруднення повітря, що багато людей маски носять. А видно від кольору снігу який брудсідає на землю з того повітря. Не хотів би я постійного його дихати…
Я відчуваюся чужим. Сьогодні тричі люди з мене явно насміхалися. Не певний чи це тому, що я чужинець їм, чи на вигляд їм виглядаю смішним, чи щось я роблю, з чого хочеться їм сміятися, алевідчуття мені неприємне.
Ага, і ще одна. Метро. Поїхав я до центру міста в метро. Поїзд складається з окремих вагонів, але між ними нема закритих дверей, як в інших країнах. Вагони всі разом скріплені і є прямий перехід з одного в другий. Коли подивитися з одного кінця поїзду в другий, подібне не кілометровий коридор….. Подивіться, я стою в одному вагоні, а німаю лдей в сусідному –
Поїхали до готелю
After work we walked to a local mall to browse and wake up (much too warm in the office. Sleep deprivation + too warm = sleeeeeeeeeeep). On the way we met some interesting sites. Bicycles seem very popular. At home I park at the Park and Ride in the morning and take public transportation. This was Beijing’s version of Park and Ride:
Not everyone seems to park their vehicle before going to work. Some use it to transport, well, pretty much everything…
Day 2. Сніданок
Мені важко стриматися… Food is going to be a problem. The breakfast buffet at the hotel included a salad bar, which made my day…. After that I decided I’d try things that i wouldn’t normally try. One problem is that I don’t always know what the heck I’m eating when I do this. One fried thingy was delicious; it was a long, fried, um… thingy. But it was good. And sweet. And slightly purple. Then I had a "Boiled Egg in Herb Tea" (actually the little sign said "Herd Tea", and I assume they meant "Herb Tea")
Lots of fresh fruit. Dim sum bar- all kids of dumplings. I passed on the western style omelette bar, but did go for the noodle bar. Udon noodles with boiled beef and blanched greens, plu some chile pepper sauce, all in some sort of broth. For boiled beef it had such a rich flavor that I wondered how on earth they had manager to do that. I would have liked to have met the cow that produced this. Yummy! And… drat – I was going to take a photo of it before I ate it, but by the time I got back to the table with it I forgot to. Tomorrow. They also have all sorts of breads, including a really crusty one with a soft dough that I probably could have eaten a few loaves of, but I managed to control myself and limit myself to one slice since I wanted to try everything else. There’s way too much of everything to even try in one day, but fortunately we’re here for another week. Bacon fried rice? Mashed potato with pesto? Not all traditional Chinese fare, but still interesting.
Tipping is not the customary thing in China, apparently (although I have to read up on that, since I’m not sure exactly what the deal is). As a result, the waiter is not coming up to the table every 5 minutes to ask how is everything?" – which is a wonderful thing, as far as I am concerned. but instead of waiting for someone to come to you, you have to remember that you need to call a waitress over when you need something. On the other hand, yesterday at dinner the folks at the restaurant escorted us all the way out of the restaurant, through the large lobby and out onto the street to see us off. At first I wasn’t sure if they were fishing for a tip, but was told that this was just part of the hospitality culture; it was a very nice thing for them to do. Many people speak or understand just enough English to be able to communicate with us foreigners (or else we use hand signals and other gestures). Menus so far have been fantastic because there’s a photograph of every item – I’m told that this is customary everywhere where foreigners ae likely to go. So we just point to items and smile with a silly grin when ordering. Three of us ate quite a lot at a nice restaurant last night for a total of 35 US dollars.
I’m not sure if it’s ok for me to be sitting at the breakfast table with my laptop; when in doubt assume that at hotels frequented by westerners it’s ok to retain western customs. But I hate doing that; I’d rather make the effort to learn and understand the people who are hosting us, so I’ll be better from now on and try to remember everything I want to say instead of whipping out the laptop. It’ll be time to go to work soon, so I guess I’m off…
PS – we started talking about plans for the weekend. I’d like to se the Great Wall of China. And the Forbidden City. And do some shopping for gifts. We’ll see how much we have time for.
Arriving in China
Seventeen hours of flying time. The pods that we lived in for the last 12 hours are pretty neat…
Well over twenty four hours of elapsed time since I left home, when I arrived at the hotel in Beijing on late afternoon. I had expected the second leg of the plane trip to be mostly over the Pacific ocean, from Vancouver to Beijing, but in fact it was apparently over land most of the time – through western Canada, across Alaska and down the eastern coast of Russia to China. On the final hour of travel we flew over a beautiful range of mountains – they had sharp features and angled peaks, looking like they were chiseled out of the earth. I don’t know much about geology, but I was guessing that they must have been formed by glaciers because of their particular shape. You could see roads through the mountains and villages at the foot of many of them. Although my mood was decidedly anything but happy during this particular flight, for a moment of two flying over these particular mountains put me in a romantic mood. And then, just as suddenly as they had appeared, the terrain was replaced by the flatness of a pancake near Beijing itself. Having lived in an area of mildly hilly terrain with low mountains on the horizon all of my adult life, flat plains are not something familiar to my eyes. I could see roads stretching to the horizon – they looked pretty unnatural because of how straight they were. All of the roads I’ve travelled on each day adapt to the terrain they’re on by winding and zig-zagging a fair amount. But these looked like the efforts of careful planning. Wish I had taken some photos. Maybe Meredith will share some of hers with me and I’ll come back and post them.
Still in the plane. Descending to Beijing airport. A few features kept repeating them selves. Large rural buildings with red roofs and with blue roofs – peaked roofs, yet pretty flat ones. Along a number of roads, a few hundred feet of trees line either side of the road; yet the trees grow in very regular patterns, indicating that they were arranged and planted with the intention of providing travelers with a pleasant view. Later when we drove from the airport to the city, we passed these some of these groves and commented that they must be the ones that we saw from the air.
If I was flying and looking down on the United States, or even Ukraine, I think I’d have the sense that I could reasonably guess what I was passing over. I can readily recognize farms, towns, suburban residential developments, large shopping malls, and many other artificial features planted on the land by man. As the plane lowered over northern China, I repeatedly saw artificial topography that I couldn’t guess at. A series of farms, and nestled in between them a cluster of large buildings that looked to my eye like they didn’t belong – maybe local governmental centers, or religious institutions, or something else that I couldn’t guess at for the life of me. When we were still fairly high, you could make out little clusters of dwellings, say a couple of hundred… but whereas I’m used to seeing towns and villages organized in haphazard ways and with irregular shapes as seen from above, these looked unexpectedly strange to me. There would be a cluster of homes and roads, tightly packed and regular, and a distinct border to the collection – with no outliers, no random scattering of houses near the edges of that village. Too neat and tidy for what I was used to. Everything pointed to the idea that there was planning and building, and that nothing was left to chance and evolution. I wondered if this was an artifact of China’s central planning? Or was I overanalyzing and seeing something that wasn’t there. More likely I don’t understand enough about life here to be able to interpret what I see. That’ll probably prove to be true of much of what I see over the next week, I suspect.
The airport is about 45 minutes from our hotel, with the 5pm rush hour traffic that we encounter along the way. I see more English language that I expected – I’m told that this is an artifact of the Olympics. Most of the signage I cannot understand, though, and I’m immediately reminded that I’m a foreigner.
I’m stuffy and my sinuses are not doing well – possibly from the smog, I’m told. The hotel is quite nice, and the room is pretty comfortable.
We go out to dinner to strategize over our stay (we have arrived to hear some politically sensitive news involving our company and the Chinese government, and have enough concerns that we discuss whether we should abort our trip and head home; we decide it’s worth sticking around to see whether we can still make the trip work). Rather than the hotel restaurant, we wander across the street o something that we think is a restaurant (lots of brightly lit signs is bold color on the face of the building – the Chinese are not subtle when it comes to get your attention to a commercial concern). Although I’m tired and most brain cells have long ago stopped functioning, I’m really enjoying dinner. The textures in what is vaguely familiar as Hot and Sour soup are amazing to me – nothing at all like the Chinese Restarurant in Pine Bush. We ordered several dishes and shared them, and each one impressed me with rich flavors. I’m going to like eating here, I think. Wish I was in a better mood to enjoy it; maybe sleep will help.
Back to the hotel to get some sleep. But I’m not having luck adjusting to the time difference, it seems. After two and an half hours of sleep, at 3am I decide that I’m going to start writing my thoughts down in this blog. I’m rambling on too long and nobody will be interested in reading this, but that’s ok because that’s not the point of it. It feels better to get things out of my head and written into words today.
Мої думки
I’m finding that I have the need to write my thoughts down, and this is a convenient place to do that…